Читати книгу - "Богдан Ступка"

артисти Богом дані, і Богдан Ступка – Божий артист. Він – син свого народу, своєї нації. Ступка – великий артист, який уособлює у своїй творчості все багатство, всю розкіш української душі, все найкраще, найталановитіше, найпісенніше в українському театрі; артист, який несе в собі довершені й чудесні риси легендарної української театральної стилістики. Книжка про Майстра безумовно викличе інтерес, тим більше що він представлений у різних іпостасях – не лише на сцені, а і в інших колах та ситуаціях. Розкрито пристрасті й переживання артиста, його духовний світ, уподобання, смаки… Особливу увагу привертає розділ про Ступку як міністра культури, що в цій непростій ролі дбайливо "перевів" українську культуру від одного тисячоліття до іншого. Україна може пишатися своїм сином. Богдан Ступка достойно репрезентує її в Росії та в усьому світі».

У 2006-му знімається в Кіри Муратової. Картина «Два в одному». Перетворюється на підтоптаного ловеласа Андрія Андрійовича, який за все своє життя так і не зміг нікого по-справжньому покохати. Приміряє капелюха у вікні одеської квартири. Поверхом нижче приміряє капелюха його дочка. Вимагає від неї терміново знайти йому даму для новорічної ночі. Та запропонувала кандидатуру працівниці трамвайного депо, яку грає Рената Литвинова. Ховає ключі, ставить біля дверей собаку… У фіналі, після невдалих спроб дівчат притопити його, знаходить бешкетниць на засніжених Потьомкінських сходах. Детальніше переповісти сюжет не ризикую, аби не потрапити під санкції горезвісної вітчизняної «комісії з моралі».

До зйомок не був знайомий з Муратовою. Уперше побачилися 8 січня. Знімають до 11-ї вечора. Режисер затримує актора до першої ночі. Він сумнівається, чи годиться працювати на Великі свята. Виходить на двір, там вузькі сходинки, ожеледиця: «І мене як шугануло… У мене було таке відчуття, що небо розверзлося і сказало: "А на тобі!!! За те, що ти в ці свята працюєш" Ну, хтось вірить, хтось не вірить, то така справа…» Знімальній групі доводиться брати паузу на півтора місяця.

Якось режисер дивується:

– А что вы со мной все время соглашаетесь?

– По-перше, мені подобається те, що ви мені говорите, які ви ставите задачі як акторові. По-друге, якщо не буду погоджуватися, то я можу так завестися емоційно, що ого-го!

Після зйомок дарує Муратовій розкішну троянду:

– Я в вас влюбился, Кира.

– А я начала в вас влюбляться…

Режисер Олександр Роднянський вважає цю стрічку чи не найкращою в Кіри Муратовой «Коли дивився фільм, то дуже сміявся. Мушу сказати, що Кіра Муратова у своєму поважному віці почувається значно вільнішою, ніж багато молодих людей. І це найголовніше».

У липні 2006 року обіймає пост президента. Президента першого російсько-українського кінофестивалю «Острів Крим» у Севастополі. Очолює журі Аксьонов, драматургія якого знайома митцеві ще з 60-х. У серпні 2006-го під Києвом, у Ворзелі, знімається в Максима Паперника у фільмі «Дивне Різдво». Сценарій – пера київської бестселеристки Лади Лузіної. Партнерки Богдана Сильвестровича – Барбара Брильська, Лія Ахеджакова. Голос актора постійно звучить у блокбастерах. У вересні 2006 року в столичному клубі «Кав'ярня Бабуїн» презентують володаря «Оскара» за кращу документалістику в 2005 році – франко-американський фільм «Марш пінгвінів». Розповідає, що документальне кіно взагалі цікаве, особливо коли воно не про людей. Читає авторський текст, його голосом промовляє імператорський пінгвін-батько. Ольга Сумська озвучує пінгвіниху-маму та пінгвінчика-пташеня. Богдан Сильвестрович, немов на студентському капуснику, імітує ходу свого персонажа, те, як він хитає головою. Коли стає серйозним, закликає брати приклад із кінопрофесіоналів. На морозі протягом 14 місяців відзнято 1200 птахів! І як! Бюджет становить 8 мільйонів доларів. Тільки за перший прокатний рік «Марш…» зібрав 110 мільйонів!

У вересні 2006 року відвідує на Андріївському узвозі, в театрі на Подолі, презентацію акції «Великі люди великої країни». Періщить дощ. Спізнюється, під'їжджає на сріблястій «шкоді». Дощ щойно припинився. Оглядається: «Коли така погода, можна підняти комірець, розкрити парасольку і годинами ходити маленькими вулицями Львова».

Восени 2006 року знімається в українському еротичному фільмі «Сафо. Кохання без меж». У ролі батька Хелени. На кримському пляжі поблизу Балаклави знімальна група ділить територію з нудистами. Режисер – англієць Роберт Кромбі. Дія картини відбувається у 1920-х на грецькому острові Лесбос – острові, де мешкала давньогрецька феміністична муза поетеса Сафо. Американські молодята Сафо та Філ приїжджають на острів провести медовий місяць. Та в їхні стосунки втручається донька російського археолога-емігранта Хелена. Жінки вирішують спільно боротися проти тендерного ідіотизму чоловіків. Кромбі підбиває підсумки: «Акторів, як Богдан Ступка, у світі одиниці. Я працював у багатьох країнах, але таких, як він, зустрічав трьох-чотирьох. Це зірка для Польщі, Росії й України – та на Заході його не знають. А він геніальний».

На початку листопада, четвертого числа, святкує 65-ліття. У серпні театральний сезон ще ж не починається. Обирає саме 4 листопада, бо це – день народження дружини, Лариси Семенівни. Спочатку – вистава. Вітання пізніше. Зупиняється на «Цареві Едіпі». Постановка інтернаціональна. Режисер із Тбілісі. Роберт Стуруа. Музика – Гія Канчелі. Не всі її однозначно сприймають. Хто й боїться подивитися на себе в дзеркало. Як українські політики, що, на думку Богдана Сильвестровича, перетворилися на лицедіїв надовго і всерйоз: «В Україні масового глядача збирають політики. Політики більші актори тепер, вони роблять шоу, вони не ходять в театр, хоча могли би багато чого навчитися. Деякі з них, звичайно, ходять, але це рідкість. От якщо взяти "Царя Едіпа" Софокла, де події відбуваються чотири тисячі років тому, там є все про владу, все про них. Вони цього не сприймають. Політики думають, що з них все почалося, що вони такі розумні, дипломатичні, хитрі, можуть обдурити одне одного. А це все було, людство пройшло такі етапи. Якби політики подивилися цю виставу, то не повторювали б цих помилок».

«Едіп…» дістає похвалу з вуст Івана Драча: «Для мене, передусім, Ступка був львівським актором. Я спочатку його сприймав саме у львівському контексті, шануючи за талант. А потім, коли у кінці 70-х Сергій Данченко з львівською «ордою» приїхав у Київ, то я закохався в театр Франка.