Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Маринчина лялька 📚 - Українською

Читати книгу - "Маринчина лялька"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Маринчина лялька" автора Зінаїда Валентинівна Луценко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 22 23 24 ... 79
Перейти на сторінку:
Показуй, куди ти мої помідори занесла!

– А-а-а!.. – плаче Мирося. – Не займай мене, Іване. Ти ж перший вкрав!

– Що?! То це справді ти? А я ще сумнівався, думав, може, Грішка! Ну, то от тобі й кінець!

– Ні-і-і-і!!! – хапається Мирося малими рученятами за сірий одвірок, пробує таки вирватись від брата. Але він за неї сильніший, старший же, аж на три роки, та ще й хлопець, чоловік!

У садку, в малині Іван щосили б’є Миросю. Вона вже й від болю упала на землю, склалася в калачик, затуляє руками то голову, то живота. Кров уже цвіркає їй із розбитого рота, одне око затуляє велика гуля. А Іван б’є, несамовито, він чомусь ніяк не може втихомиритись.

– То віддаси мої помідори, га?! – ще й щосили шарпає за волосся. – Я зараз тобі всі патли обірву-у-у! Ти, злодійка!

– Ні!

– А якщо я тебе ось так?! – і б’є ногою в груди, у живіт.

– Щоб ти здох!

– А це тобі за те, «щоб здох»!

Врятував від розправи розлюченого брата мою Миросю Іван – тільки Гринюків. Він ішов повз двір і почув голосний плач дитини, прибіг, щоб оборонити.

– Ти за що це її так сильно побив? – Олександрин Іван тримає мого Івана за дрижачі руки. – Он, кров по всьому лиці. Що ти матері на це скажеш, га? Як Мирося пожаліється тепер, ох і перепаде ж тобі!

– Вона буде мовчати – заробила! – упевнено каже мій Іван. – Скаже, що упала з дерева! Скажеш, Миросю, правда? Бо як ні, то я мамі скажу, що ти… – натякав на вкрадені помідори.

– Скажу… – Мирося розтирає по личку криваві шмарклі.

– Ну, як собі знаєте, тільки ж ти, Іване, більше її не бий?

– Більше вже не буду! Поки що… – обіцяє мій Іван, і йде.

Мирося ще трохи плаче. А тоді підводиться із землі. Стає спочатку на коліна, тоді, тримаючись за бік, випростовується на увесь зріст і шкандибає, накульгує межею аж до берега. Бреде Мирося до копанки, там стає навколішки над водою і миє руки. Умиває обличчя, крізь сльози посміхається до старої верби.

– А що, обдурила? – повертається до хати і махає кулаком – до Івана.


Це такі помідори.


Бо про цукор не було й мови! Я ж заради того цукру цілу весну і літо сапала колгоспні буряки – під пекучим сонцем, під дощем або на вітрі. Щоб на осінь отримати один мішечок…

У темній комірчині я підв’язувала цукор до бантини, чіпляла його аж високо попід стелею – щоб діти не дістали.

І от, як усі пішли із дому, Іван став на стільчик, взяв у руки цівку – трубочку із бузинової палички, посередині маленька дірка (через цю цівку я пропускала нитку на верстат). Іван цівку пхає у мішок, та й собі цідить цукор. Набирає повну кружку – це собі. А ще ж Мирося поряд, стереже!

– А я мамі все розкажу… – дитина стоїть, канючить. – Мені теж цукру націди! – і простягає таку ж, як і в Івана, металеву.

– Давай… – зітхає Іван, немає що робити, бо нікого, крім нього і Миросі, немає вдома – всі інші вже давно при ділі. Тільки вони, мої найменші діти, вдома, стерегли так мішок із цукром. – Але ти ще мала, то тобі тільки половина!

– Добре…

Цівку Іван кладе туди, де й взяв, – пхає в запічок, до мотовила, а сам мало в’язи не зверне – озирається, чи Мирося не вмочила губи в його цукор. Але Мирося того не зробить, вона жде – ще пам’ятає науку у малині!

А далі – цукор водою залляли і вприкуску їдять із хлібом, розкошують! Іван аж очі закриває, аж стогне від задоволення.

– Може, ще? – наставляє Мирося до нього свою кружку, вона ще й дивиться угору – на мішок.

– Ходімо звідси, вже більше не можна, – каже Іван і видирає у Миросі ще кілька крапель солодкої води – собі у рот.

І так щодня.

Аж якось стало видно…

Одного разу я, вигонячи увечері дітей із хати – «до вітру», щоб не напудили в соломі, між іншим, важко зітхаючи, сказала – так, аби чули Іван із Миросею:

– І що його робити? Така у нас біда…

– Яка? – спиталася Мирося, бо ж цікаво!

– Та, у мішку із цукром завелися черв’яки. Сьогодні відкрила мішка, хотіла трохи взяти, аж вони там кубляться – такі товсті, як палець завгрубшки! А слизькі, а смердючі, жовті. Фе! І де ж це вони там взялися? Я тепер вже й і не знаю, що його робити? Там така бридота…

А у Миросі

1 ... 22 23 24 ... 79
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Маринчина лялька», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Маринчина лялька"