Читати книгу - "Лука і вогонь життя"

А тоді всі Щури в Ресто-Щурі скочили на задні лапи, поклали лапи на груди і хором заспівали:

— Та це якась дурниця! — вирвалося в Луки ще до того, як він усвідомив свою помилку. Щури застигли в різних позах, а тоді повільно-повільно їхні голови почали повертатися, аби поглянути на Луку; їхні очі палали; їхні зуби скалилися. «Кепські справи, — подумав Лука, а Ведмідь і Собака притислися до нього щільніше, готові битися не на життя, а на смерть. Навіть Ніхтотато мав розгублений вигляд. Щури повернулися до Луки, і Щур-крок за Щур-кроком оточили його.

— Кажеш, дурнитсся, — вголос розмірковував Щур-Допитувач. — Але тссе наша Натссіональна Піссня. А тепер сскажи, мій друже гриззуне, чи тссей чувак сстежив зза ссвоїми Манерами? А чи він засслуговує — хм — Чорної Мітки?

— Чорної Мітки! — заверещали Щури всі як один, показуючи пазурі. І, можливо, історія пошуку Вогню Життя Лукою Халіфою закінчилась би раз і назавжди в «Алісиному Ресто-Щурі», і, можливо, ведмідь Собака і собака Ведмідь також би пішли у вічність, хоч, звісно, вони б відчайдушно билися й забрали б із собою не одного Щура; а тоді Ніхтотато, повернувшись до Кагні, чекав би, допоки життя Рашида Халіфи поступово переллється у нього… Ох, як би все скінчилося сумно! Раптом почулися крики з вулиці — неймовірно велика кількість червоної твані і чогось схожого на гігантський яєчний жовток разом з градом гнилих овочів посипалися з неба, тому Щури забули про Луку та його «Дурницю!» й побігли надвір, вигукуючи «Це Видри!» або ж просто «Це знову вона!», позаяк Респекторат Я було піддано масованій атаці з повітря, а на вістрі атаки, сміливо ведучи свої повітряні ескадри на ворога, спрямовуючи їх то вгору, то вниз, то ліворуч, то праворуч, безстрашно стоячи на своєму славному летючому килимі Решамі, себто на Зеленому Шовковому Летючому Килимі Соломона Розумного, стояла хоробра, уславлена, безпощадна, леґендарна Образцеса Видр, що через потужний мегафон горланила свій бойовий клич, від якого аж кров холола в жилах:

— Експекторація на Респекторат! — що простою мовою означало: «Плювати ми хотіли на цей Респекторат!»

— Що це таке? — закричав Лука до Ніхтотата в дедалі більшому шумі, коли втікав з рештою подорожніх із Ресто-Щуру, боячись, якби ображені Щури не повернулися завершувати свою справу. На вулиці всі перебували у великому замішанні й сум’ятті, а червона твань, яєчний жовток й овочі буквально дощем падали з неба. Вони заховалися під навісом булочної з прилавками, заваленими черствим хлібом і булочками, які через свій сірий наліт мали дуже неапетитний вигляд.

— У тому напрямку, Понад Міру тих гір, — кричав Ніхтотато, показуючи на вкритий снігом кряж, — є незвичайна країна Понадміру, оточена чистими водами, а її мешканці — Видри — відомі своїми надмірностями. Вони розмовляють надто багато, їдять надто багато, п’ють надто багато, плавають надто багато, жують надто багато горіхів бетелю, і крім усього іншого, вони, поза сумнівом, найбрутальніші створіння на світі. Проте перед їхньою неввічливістю всі рівні; Видри не розбираючись накидаються одна на одну й тому стали настільки твердошкірими, що й уже не зважають, що одна про одну каже. Прикольна країна, всі весь час сміються й обзивають найостаннішими словами на світі. Он та пані — це їхня Принцеса, а через свій найгостріший язик і через те, що вона найбільше всіх ображає, її називають Образцесою. Саме вона скомандувала напасти на Респекторат, бо нікого не поважає. Її можна назвати навіть Видрою «Нереспект», а грубіянство — це їхня улюблена розвага. Тільки поглянь на неї! — на якусь мить він замовк, захоплюючись Принцесою. — Хіба вона не пречудова, коли сердиться?

Лука поглянув угору крізь водоспад твані, яєчного жовтка й овочів. Принцеса Видр була не твариною, а зеленоокою дівчиною в зелено-золотистій накидці, її вогняно-руде волосся розвівалося на вітрі, а на вигляд вона мала десь так шістнадцять-сімнадцять років.

— Така юна, — сказав зачудовано Лука. А Ніхтотато лишень усміхнувся Рашидовою усмішкою.

— Молоді люди дуже швидкі на словесну розправу, але вони й витриваліші, ніж старше покоління, — сказав Ніхтотато. — Вони діють за правилом: пробачили й забули. Люди