Читати книгу - "Янголятко в кутих черевиках. Книга перша"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Люба моя, — сказав Вовк і взяв за підборіддя жінку праворуч. — Яке вино ти будеш?
— Байдуже, — шепотіла жінка. — 3 твоїх рук.
— Повернися до чоловіка. — сказав Вовк.
І посміхнувшись, він побачив у її сльозах відображення чотирьох довгих плащів та насунутих на очі капелюхів.
— Повернися до чоловіка, — повторив він і, падаючи спиною на фортецю зі своїх фішок та перекочуючись через рулетковий стіл, вихопив пістолет і вбив трьох із тих, котрі прийшли, щоб убити його.
Униз килимами на сходах, повз кришталеві лампи в руках у дівчат. Назустріч трьом плащам із величезними автоматами, що гавкали свинцем.
— Як я не люблю псів!
І, перестрибуючи через перила, він упав на їхні кулі.
— Він мертвий, — сказав один із плащів, бо не почув, як кричать перехожі:
— Дивіться — вовк!
Вони не бачили, як величезний попелястий вовк мчить нічною вулицею.
— Поїхали? — спитав він.
— Поїхали, — сказала я.
Я тоді шукала друзів. Мені здавалося, що всі люди можуть бути моїми друзями.
— Крихітка? — запитали мене троє чоловіків.
— І ти втекла з дому?
— Так, і мій вітчим…
— Гайда, — вони далі не слухали мене.
А я не запитала:
— Куди?
Я просто пішла за ними й опинилася у підвалі. А там було повно диму та п’яних чоловіків.
Мене виштовхнули на середину, і котрийсь вигукнув:
— Хто більше?!
— П’ятдесят!
— Шістдесят!
— Сімдесят!
Вони збиралися продати мене. Вони називали ціну.
— У мене є гроші, — сказала я. — Я сама заплачу за себе.
Тоді в мене ще не було пістолета.
Але вони не чули:
— Сто!
— Сто десять!
— Сто п’ятдесят!
І раптом почула голос:
— Досить, я забираю її.
— Чужинець, — сказали йому. — Іди собі. Це не твої ігри.
— Ігри? — посміхнувся він, і очі зайнялися зеленим. — Ігри. Давайте зіграємо у гру.
Це був Вовк і два його пістолети, що відблискували вогнем та нікелем.
— То їдемо? — спитав він.
— Їдемо, — зраділа я.
— Здрастуй, Бу-у, здрастуй ліфт, здрастуйте двері.
Я знову була в будинку вітчима, тільки на цей раз із Вовком.
Адже треба було лише дістатися комп’ютера і дізнатися про тих, хто тепер воює зі мною.
А кам’яних воїнів стало вісім, і Вовкові кулі відлітали від них. Але Вовк не хотів іти, хоч я й гукала йому:
— Ходімо!
Здається, «жив, убивав та був убитий» стало його долею.
Він жив, убиваючи так, ніби сам хотів бути вбитим.
— Ходімо!!!
Він не міг убити Воїнів, але він стріляв по них, не зважаючи на те, що шість кам’яних куль уже летіли в нього.
— Це погано! Я не хочу! Це погана гра! Ні!!! Я не хочу!!!
Ми вийшли з цвинтаря, і Вовк мовив:
— Вибач.
— Усе гаразд, — сказала я.
— Хочеш, я відведу тебе до Пса?
— Авжеж! — Я зраділа.
Пес! Боже, вони всі повернулися до мене!
Пес! Пес!!! Пее-е-е-с!!! Пе…
Він лежав увесь загіпсований, і в його палаті пахло безсиллям.
— Бувай, — сказав Вовк, зупиняючись біля дверей лікарні.
— Не зайдеш? — питала я.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Янголятко в кутих черевиках. Книга перша», після закриття браузера.