Читати книгу - "Чтиво"

они повечеряли в тому ж італійському ресторанчику, заказали те ж вишукане вино, наїлися макаронів. Йому здавалося, що він ніколи не бачив її такою прекрасною. Грубуваті риси її обличчя пом’якшувало мерехтливе полум’я свічок.

— Мабуть, ти був дуже зайнятий,— сказала Карлотта.

— Час від часу.

— Ти був у місті,— продовжила вона.— Я бачила плакати в книжкових магазинах.

За вечерею він розслабився, але під її пильним поглядом знову роздулася повітряна кулька страху, більш ніж раніше. Знайти б таку шпильку, щоб проткнути ту кульку і позбавитись страху.

— Ти не телефонував,— сказала вона.

Він нічого не відповів.

— Чому?

— Не хотів тебе засмучувати.

— Чим би ти мене засмутив?

— Ми розсталися не на приємній ноті.

— Тим більше приводів зателефонувати.

Знову запала тиша.

— Вибач,— сказав він.

— Дурний, я тебе вже давно вибачила.

Підійшов офіціант з меню десертів. Коли він відійшов, Пфефферкорн наважився поставити питання, що весь цей час не давало йому спокою.

— Ти читала?

Вона не підняла очей від меню.

— Звісно.

Мовчання.

— І? — запитав він.

Вона поглянула на нього. Відкашлялася.

— Ну, як я вже казала, я не дуже знаюся на трилерах. Крім твого, я читала лише Біллові. Тож порівнювати не можу. Але мені здається, твоя книга дуже гарна.

Він почекав.

— Оце й усе?

— Не перетворюйся на письменника. Я ж сказала, що вона дуже гарна.

Він не просив його хвалити. Йому потрібна була реабілітація. Пфефферкорн уважно роздивлявся Карлотту, поки вона вголос розмірковувала, чи замовляти десерт. Шукав підказку. Стурбованість в очах. Міцно стиснуті губи. Погано замасковані жести прихованої огиди. Він чекав і чекав, а вона, здається, тільки і думала, чи вартий полуничний сабайон усіх отриманих калорій. Спочатку він не дозволяв собі сприймати те, що відбувалося. Але воно відбувалося, і під «воно» він мав на увазі «нічого». Нічого не відбувалося, бо вона і гадки не мала, що він зробив. Саме так і буває в поганих романах, проте це правда. Раптом він подумав, що те, що відбувається в поганих романах, імовірніше трапляється в реальному житті, ніж те, що відбувається в гарних романах, бо гарні романи збільшують реальність, а погані на неї спираються. В гарному романі мотивація Карлотти була б набагато складнішою, ніж здавалася. В гарному романі вона б притримала свої звинувачення, а пізніше висунула б їх, щоб отримати неочікувану кінцівку. В поганому романі життя вона просто нічого не знала. Тут його хвилювання і скінчилося. Те, що її не цікавили «Криваві очі», було не так уже й важливо. То ж була не його книга. Йому захотілося стрибати і співати. Він у безпеці. Він вільний.

— Сеньйоро?

Карлотта віддала меню і замовила капучино.

— А ви, сеньйоре?

— Те ж саме,— сказав Пфефферкорн.

Офіціант пішов.

— Якщо ти знала, що я в місті, чому не прийшла на зустріч? — запитав Пфефферкорн.

— Не хотіла тебе засмучувати.

— Це ж мої слова,— зауважив він.

— Ну, гадала, ти на мене розсердився.

— Ні.

— Логічно було припустити з нашої останньої розмови.

— Чому так виходить,— поцікавився він,— що коли я помиляюся щодо тебе, я не правий, але коли ти припускаєшся тієї ж помилки щодо мене, це логічно?

— Тому,— відповіла вона.

— Гаразд,— сказав він.

ін переніс дату відльоту, і вони провели щасливі десять днів разом: їли, сміялися, кохалися. У стрімкості їхнього роману було щось освіжаюче, приємна відсутність преамбули, і вони просто насолоджувалися товариством одне одного. Ім’я Білла згадували дуже рідко, але коли воно спливало, то вимовлялося з якоюсь абстрактною ніжністю, немов він був їхнім спільним другом. Трикутник перетворився на лінію, і ця лінія простяглася від серця Пфефферкорна прямо до серця Карлотти.

Вона сама відвезла його до аеропорту.

— Давай не чекати ще рік, будь ласка,— сказала вона.