Читати книгу - "Все правильно"

   - Та все добре. Піду я, мабуть, ще пограю,- Ліза посміхнулась до Каті і, під її підозрілим поглядом, побігла до компанії, що грала в м’яч. Ну, не могла вона поки що розповісти подрузі про Женю. Вона сама для себе ще могла сформулювати, що то було і навіщо. Вона вже четвертий день заледве зупиняла себе від нелогічних дій, бо голова розуміла, що якщо хлопець не шукає її, то вона йому не потрібна, а от душа… Душа знову і знову шукала його очима. Серед відпочиваючих на пляжі, серед танцюючих вечорами на дискотеці, серед всіх… Але ні, його не було. То була, таки чаша з отрутою. І та отрута, здається, вбивала її… Ліза все розуміла, мабуть все знала наперед, але розуміння не полегшувало болю, що вирував в душі і наче покривав серце льодом. Біля неї і надалі крутились хлопці, навіть більше, ніж зазвичай. Наче відчуваючи прихований біль і намагаючись її відволікти, відігріти, врятувати. Але всі вони залишались за якоюсь скляною чи крижаною межею, яка звелась навкруги її серця, варто було Жені зникнути в світанковому мареві.

Ні, інтелектуальна цікавість залишилась, – поспілкуватись з незнайомою людиною, дізнатись щось нове. Вона чесно намагалась відволіктись, але далі розмов чи обережних обійм, нікого не підпускала. Та і обійми були, радше спробою сховатись від холоду, а був той холод зовнішній чи внутрішній, вона і сама не могла сказати. Не могла, не хотіла аналізувати, мабуть тому, що знала відповідь наперед, але всіма силами тікала від неї, хоч і знала, що далеко не втече. Боротьба серця і розуму… Ліза посміхнулась, в черговий раз відбивши м’яча. Хотіла відчути серце як окрему структуру, як окремий мотиватор дій? Отримуй! І не кажи, що не просила. І не поскаржишся на долю – вона лишень виконала її бажання. Красно дякую - неймовірний досвід. Але ж розум в неї завжди був головним, то невже вона цього разу поступиться? Піде до хлопця, якому вона непотрібна? Ні! І ще раз ні. Бо це не має сенсу…

Серце пропустило удар, змітаючи всі її думки як сліди на піску, коли Ліза шкірою відчула, що Женя десь поряд. Вперше, з тієї ночі. Вона наполохано покрутила головою і звичайно побачила його. Знала наперед, що побачить, бо стан захованого якнайдалі болю і потягу раптом зчинив справжню бурю в душі. От як таке можливо? Як можна відчувати наближення когось, до того як побачиш? Впізнати його, навіть не за зовнішністю, а просто за …. За чим? Статура, рухи, поворот голови? Що таке особливе в цьому хлопцеві, що вона його пізнала на відстані метрів семидесяти, серед купи пляжників, хоча бачила кілька разів і в основному при нічному-вечірньому освітлені? Ліза спантеличено проводила поглядом компанію що проходила неподалік. Двоє дівчат і двоє хлопців. І серед них Женя, щось активно розповідає високій блондинці. Дівчина зацікавлено слухає, киває і Ліза, дивлячись на них, чітко розуміє, що ця дівчина цілком приймає ті правила гри до яких звик Женя. Пляжний роман на ніч чи на дві, без жодних прив’язаностей. Вона саме та, хто його цілком влаштовує…

   - Лізо, не лови гав! Давай в коло!- весело звернувся до неї один з хлопців-гравців, коли м’яч пролетів повз дівчини, а вона його навіть не спробувала відбити. І Лізі на мить здалось, що Женя збився з ходи, збирався повернутись… Але ні. Жестом власника він обійняв білявку і щось прошепотів їй на вухо. Білявка голосно розсміялась і компаній пішла далі. Ліза відвела погляд і покірно пішла в коло граючих. Зайняла місце «штрафників», тих, хто пропустив м’яч, і має право вийти до активного кола тільки, якщо тебе хтось спеціально виб’є, чи залишиться лише один з тих, хто грає.

   - Виходь, мрійниця!- почувся голос Саші, чергового претендента на статус її залицяльника, одночасно з ударом м’яча по плечу. Хлопець явно не міг змиритися з тим, що вона просто сидить. Він бажав бачити її активною! Цей смішливий кавалер нарізав навколо неї круги вже другий день, але Ліза, попри цілковиту прозорість ситуації, тільки посміхалась йому на рівні з усіма.

Через деякий час активної гри, Ліза відчула, що організм вже готовий закипіти і побігла у море. З розгону влетіла в морські хвилі і поплила, намагаючись розчинитися в безмежному морі, стати частиною морської води, привести до ладу фізичні та психологічні показники, заспокоїтись. Невеличкі хвилі накочували і розбивались об плавчиху, що остервеніло гребла подалі від берегу і людей. Гребла подумки звертаючись до моря, як до єдиного союзника.

-Вода, безмежна, жива, вічна. Забери мій біль, забери почуття, що так несподівано з’явились і зводять з розуму, допоможи… Море, ти бачило стільки розбитих сердець, ти точно знаєш, як з цим боротись…

Берег залишився десь далеко. Хвилі накочували і неслись далі за спиною Лізи, наче і справді трохи полегшуючи біль, забираючи його, гасячі вогняну бурю, вкриваючи поранене серце міцною брамою. Мозок, отримавши фору перед емоціями, голосно сміявся з власниці.

-Ти шукала кохання? Рідну душу? Де? На відпочинку? Ти ж стільки читала про курортні романи, ти ж знаєш, що дуже-дуже рідко вони закінчуються чимось серйозним! Це ж просто атмосфера така – море, сонце, п’янкий вітер, всі розслаблені, веселі, налаштовані на флірт і відпочинок. Всі у всіх «закохуються», на годину, на ніч, максимум на кілька днів і ночей. Не більше! І всі в курсі правил гри. Одна ти чомусь вирішила, що не така. Що можеш знайти те, чого в звичайному житті ще не зустріла.

-Але ж знайшла! Заперечувала сама собі Ліза. Знайшла людину, до якої потягнуло попри логіку і здоровий глузд! Яку я примудрилась відчувати на відстані, оминаючи всі органи чуттів нормальної людини! Доторкаючись до якої, я наче відчувала напряму його душу…

-Добре відчула? Ото то він від тебе і втік, як чорт від ладана. Нащо йому рентген душі, коли він приїхав у пошуках насолоди тіла?

-Але ж… Він теж мав щось