Читати книгу - "Чорна Індія"

Коли місто має історичну минувшину, хоч як би воно було малим, коли в ньому знаходиться замок, що належав до Роберта Стюарта – то мусять там бути, без сумніву, якісь руїни.

І були саме на отому побережжі руїни дуже давні і окружені ореолом таємничости, руїни замку Роберта Стюарта, які називались тепер Дундональд-Кестль.

Під той час замок Дундональд, прибіжище всіх таємних духів тієї околиці, стояв пусткою. Майже ніхто не заходив туди, де дві милі від міста, на високій скелі стояв замок. Часом якийсь чужинець захотів оглянути ті останки старовини, та приходилося йому йти туди самому. Мешканці Ірвіна не пішли би туди за ніякі гроші. Розказували про якісь «огненні чарівниці», які мали, буцімто, заселювати цей замок. Найбільш забобонні казали, що бачили їх на власні очи. До тих належав і Джек Ріян.

В дійсности часом з’являлися то на стіні, то на даху замку Дундональд якісь огненні смуги.

Очевидно, це ще питання, чи мали оті огненні смуги людську подобу і оправдували назву «огненних чарівниць», надану їм шотландцями. Безперечно, були вони більше випливом розбурханої фантазії, ніж дійсною появою.

В кожному разі існувала легенда, що в тому замку збираються по ночах «огненні чарівниці», та ведуть там хороводи й танці. Джек Ріян, помимо своєї великої сміливости, не заризикував би піти вночі заграти отим жінкам до танцю.

– Вистане з них і старого Ніка, – говорив він не раз. – Я непотрібний для доповнення їх чортівської оркестри.

Можна уявити собі, що оті загадкові явища були темою оповідань на вечорницях. Джек Ріян мав цілий запас легенд про «огненні чарівниці», і ніколи не забракло йому теми до оповідання.

І того вечора, який закінчив свято ірвінського клану, Джек Ріян не проминув нагоди, щоби підхопити свою улюблену тему, на загальну радість, а може, й страх слухачів. Вечорниці відбувалися в великій кімнаті ферми Мельрос, недалеко від побережжя. Погода була погана. Південно-західний вітер гнав грізні хвилі з настовбурченими білими гривами. Пітьма вкривала світ. Все зливалося, – і небо, і земля, і вода, – в одну непроникну темінь. В таку погоду важко прийшлось би суднам, якщо захотіли б вони причалити до ірвінського побережжя.

До маленького ірвінського заливу рідко коли причалювали більші пароплави. Однак того вечора припізнілий рибалка міг би не без здивування побачити судно, що прямувало до берега. Коли б так нараз стало ясно, то його здивування перемінилося би в страх при виді того судна, що йшло під всіма вітрилами. Якщо воно не попаде в залив, так нема для нього рятунку серед прибережних скель; а воно плило саме на оті скелі.

Вечорниці покінчилися останнім оповіданням Джека Ріяна. Його слухачі, що поринули в світ духів та примар, були саме в тому настрою духа, пригожому й податливому для страховищ.

Нараз від побережжя роздалися крики. Джек Ріян перервав своє оповідання, і всі скоро вийшли з хати.

Темрява була непроглядима. Падав дощ і віяв холодний вітер. Кількох рибалок – опершися об прибережні скелі, щоби встоятись перед вітром на ногах, – голосно кричали.

Джек Ріян і його товариші побігли до них. Крик рибалок відносився не до мешканців ферми, а до судна, яке, не знаючи цього, плило на певну загибель.

Дійсно, недалеко від берега видніла темна маса, очевидно корабель, як це можна було здогадуватись із сигналів, що показувались на ньому. На середній щоглі видніло біле світло, на правій зелене, а на лівій червоне. А що ті світла горіли рівночасно, то було очевидне, що корабель пливе під всіма вітрилами.

– Корабель гине! – крикнув Джек Ріян.

– Так, – відповів один з рибалок, – тепер, якщо б він і захотів завернути, то не зможе.

– Сигнали, сигнали! – крикнув хтось.

– Які? – спитав рибалка. – В таку бурю не вдержиш горючого смолоскипа.

Між тим рибалки кричали дальше, та хто міг їх почути серед такої бурі?

Корабель вже пропащий.

– Як можна так маневрувати? – крикнув якийсь моряк.

– Невже він хоче причалити до берега? – сказав другий.

– Мабуть, капітан не знає про ірвінську ліхтарню, – запримітив Джек Ріян.

– Мабуть, – відповів рибалка, – або щось ввело його в блуд...

Рибалка не скінчив ще, як Джек Ріян страшно крикнув. Чи почули той крик на кораблі? Важко сказати, та в кожному разі не міг він вже змінити напрямку плавби.

Цей крик не був, як можна було би думати, останньою розпучливою острогою Джека Ріяна нещасному кораблеви. Стояв він в тій хвилині, звернений, як і його товариші, плечима до моря і дивився на замок Дундональд. А там на даху старої башти миготіла від вітру довга ярка смуга полуміни.

– «Огненна чарівниця»! – з жахом закричали всі забобонні шотландці.

Правда, треба було великої уяви, щоби добачити в тій полуміни людські риси. Огненна смуга, колихана вітром, то повзала по даху старої башти, то віддалювалась від нього.

–