Читати книгу - "Звенигора. Повстанці. Шабля на комісара"

Та підла доля розпорядилась інакше. Коли зовсім немічною стала баба Стефа, старші брати і сестри забрали її до міста. З’їхались з усіх усюд — з Черкас, Вінниці, Києва — з найкращими намірами, склалися і купили хату в Звенигородці.

Знайшли й роботу в «городському» радгоспі, де він, сільський горбань у коричневому, дитячого розміру шкільному «піджачку», так ніколи і не прижився. Ні разу більше Ром не чув у місті, щоб дядько грав на баяні, та й самої «музики» більше не бачив. І це Олег — перший баяніст на селі!

Листопад 1918 р.

Восени Тютюнник запропонував Максиму посаду ад’ютанта. Рудь відмовився — волів і далі йти на бойові сотні. Ад’ютантом до Юрка пішов заводіяка Цвітковський.

Семен Гризло недолюблював Тютюнника:

— Дуже він хитрий, як лис. Сухий, із води вийде. Хоча рубака добрий, і командир розумний. Тож і підчиняюсь.

Марко розповів Максиму, як Юрко ледь не розстріляв Семена в січні вісімнадцятого, скинувши його з кошового. Рудь у цей час воював з більшовиками в київському «Арсеналі». Поки Семен сидів у Звенигородській тюрмі, в місті підняла голову червона комуна.

— Знайшовся якийсь «таваріщ прєдрєвком „Богя“ Кац», який тут же проголосив «з’їзд рабочіх і крєстьян» у ремісничому училищі, — аж розхвилювався Марко, бо сам був у тих подіях учасником. — Але того ж дня з Вільхівця заїхала ватага з Антіном Шкільним, з Сидорами, в кожухах, начебто на базар, а тоді дістали з возів «гвинти» і ввірвались в училище. Стріляли в стелю, а Кац злякався і почав утікати. То Іван Рябенький, брат Софрона, догнав «Богю» аж на березі Тікича, там його й застрелили. Й кинули поруч дохлого собаку — мовляв, собаці й собача смерть.

Семена визволили з тюрми. Але Тютюнник виступив з вимогою заспокоїтись, не громити євреїв й так все повернув, що його наступного дня там же, на полі, перевибрали кошовим замість Семена. Це якраз було першого чи другого лютого. Каца наказав похоронити на кладовищі з музикою, щоб не дражнити більшовиків. Юрко амбітний і хитрий. Тож Семен його й не дуже любить…

Січень 1919 р.

Не бачив більше Максим і героя Звенигородського повстання Левка Шевченка. Після заступництва Василя Вишиваного Левка перевели з тюрми в Києві до німецької комендатури, а потім він начебто втік від німців. І скоро знов з'явився в Звенигородці. На Різдво Левка арештували за наказом нового повітового коменданта, й під час арешту він був застрелений вартою…

Лютий 1919 р.

Після приходу до влади Директорії Юрко збирався на південь, до отамана Григор’єва. Тільки-но повернувся з Києва — і їхав чи то за завданням Петлюри, чи то сам, не казав нікому.

Максим проводжав Тютюнника на станцію з охороною.

— Там збирається велика сила, Максиме, — стиха казав Юрко, їдучи з Рудем зблизька, стремено до стремена. — Мені будуть потрібні вірні люди. Якщо почуєш, що Григор’єв б’ється на боці червоних — не дивуйся, так треба. Спочатку зібрати масу…

— Ясно… А правду кажуть, що тебе збирався розстріляти Долгоруков?

— «Встать, кагда с табой разгавариваєт вєлікій расєйській князь»? Було.

— … А ти перемовився з розстрільною чотою, й вона перебила офіцерів?

— З тою розстрільною командою ми підняли повстання й захопили центр Києва. Правда.

— А що ти їм сказав?

— Я спитав: чи готові вони вмирати за «расєйського памєщіка Далгарукого»? Бо Петлюра вже під Києвом. Ну і таке інше… Слухай далі. Більшовики тут будуть скоро, так що ти не барися. Збирай людей, як про мене почуєш — відразу і їдь. В Олександрію або Єлисаветград, там мене знайдеш. Я думаю, за кілька тижнів про Тютюнника тобі кожен скаже… Зрозумів?

— Атож. Тобі дати з собою хлопців?

— Мене на станціі жде відділ. А поки — розкажи мені, як тут в Звенигородці…

Березень 1919 р.

Рівно рік минув з початку німецької аміністрації, як в Звенигородку повернулись більшовики. Вони тільки й чекали, поки повсталі козаки й селяни, Петлюра, Винниченко й Тютюнник виженуть німців, а Махно; й Григор’єв — Антанту. За ці кілька років війни більшовики робили так безліч разів. Пізніше комісари дочекались, поки Директорія, Махно й повстанці знекровлять Денікіна — й самих себе заодно. У Леніна був хист загрібати жар чужими руками. Тому й влада Директорії після вигнання німців протрималась в Звенигородці всього три місяці.

4 березня «красноармєйські атряди» зайшли в Звенигородку, й вже наступного дня організували «ревком»: військово — революційний комітет. У місті почали виникати комуни й артілі. Першу комуну з сорока чоловік створили вже скоро, «ревком» націоналізував шкіроробний та цегельні заводи Омелянова. Вулицями ходили обідранці — «комбєди» і «комуни», в дрантавих штанях, зате під музику і з червоними прапорами.

Йшла весна, наставала пора сіяти хліб й садити картоплю. Навіть у найлихішу годину звенигородці «робили» в полі — бо земля не чекала, бо численні родини хотіли їсти. В поле з собою брали рушницю і шаблю. Так було в часи Хмеля, так було й зараз.

Та цієї весни Максиму не судилося працювати. Чекісти активізувались, почалися масові розстріли і арешти. Рудь розумів, що треба виїжджати з міста — до Холодного Яру чи хоча б в ліси за Хлипнівку. Юрко Тютюнник ще в лютому дістався до Григор’єва в Олександрію. Кажуть,