Читати книгу - "Справа прокурора Малахова"

«Все зроблено правильно! Ми надійні і точні! Ми не підведемо», ніби озивалися до неї креслення. «Зробіть так, щоб нам ніхто не заважав йти своїм шляхом, і ми дамо точно те, що ви розраховували», вторили формули реакцій.

Басова працювала години до дев’ятої, потім рішуче підвелася, потяглася так, що аж хруснули кісточки, склала креслення й замкнула в сейф.

— Ні, без Ляшенка мені не обійтися, це вже ясно, — голосно сказала вона сама до себе і погасила лампу на столі.

Червоний відсвіт від розпеченого коксу тепер сповнював кабінет, і було це сяйво тривожним і зловісним, але Басова давно звикла до спалахів біля коксових батарей і не мала ніякого наміру надавати якогось особливого значення відтінкам світла.

Секретарки в прийомній вже не було. Басова викликала машину, зійшла вниз на подвір’я і кілька хвилин постояла, чекаючи. Це вже були хвилини справжнього спочинку. Їй подобалося знати і розуміти кожен звук, кожен спалах світла на цьому величезному заводі, який вже ніби став її домом, її сім’єю. Їй подобалось уявляти, що відбувається у цих височенних, герметично закритих скруберах і холодильниках або в товстенних, обшитих азбестом трубах, які тягнуться в усі кінці заводу і на землі, і під землею. Це була її стихія, тут вона знала все — людей, машини і процеси.

Підійшла машина.

— До Ляшенка, — наказала Басова, і авто м’яко рушило.

Роман Петрович Ляшенко, секретар парткому хімзаводу, жив в одному з величезних будинків, яких так багато повиростало у ті роки і в центрі, і на околицях. З Марією Іванівною він почав працювати майже зразу після війни, коли вийшов з госпіталю. Спочатку він був начальником цеху, потім став парторгом, і поєднання в одній особі досвідченого інженера і партійного працівника, на думку комуністів заводу, було дуже вдалим. Між ним і Басовою, на подив багатьом, існувала справжня дружба.

— Друзі нерозлийвода, — інколи сміялися в обкомі, — про самокритику чи критику і думати нічого.

Але досвід кількох років роботи ясно показав, що дружба нітрохи не шкодить критиці, і насмішники замовкли, а потім навіть ставили стосунки парторга і директора за приклад для інших.

В ті дні Ляшенко лежав дома, очунюючи після операції. Війна залишила на спомин в його тілі стільки уламків мін і снарядів, стільки слідів від куль, що лікарі тільки плечима знизували. Ці уламки часто давали себе взнаки: спочатку він терпів, а коли біль ставав нестерпним, доводилося знову звертатися до лікарів, знову лягати на операційний стіл, щоб після операції приєднати до своєї колекції ще один гострий шматочок сталі.

Цього разу операцію робили на нозі, Роману Петровичу довелося лежати тижнів зо два. В той день, коли трапився вибух, він саме виписувався з лікарні. Звичайно, не можна було і думати про те, щоб іти на завод, бо різкий біль пронизував ногу, як тільки на неї ступнеш.

Басову Ляшенко зустрів, сидячи у глибокому кріслі. Перев’язана нога його лежала на невисокому ослінчику. П’ятдесятилітній, сухорлявий і зовсім не сивий, він виглядав значно молодшим за свої роки і, якби не кляті уламки, почував би себе прекрасно. У нього було аж четверо малих дітей і ще молода дружина — «післявоєнне надбання», як він говорив. Сім’я Ляшенків знала Басову дуже добре, і тому появу її зустрів дружний вереск і сміх дітей, яких мати ніяк не могла покласти в ліжка.

— Просто біда з ними, Маріє Іванівно, — скаржилась Ольга, чорнява тридцятирічна жінка, — не діти, а якісь розбишаки, ніяк я їм ладу дати не можу. Десята година, спати час, — гукнула вона до дітей, які вишикувались по ранжиру, мов жива діаграма.

— А от ми зараз удвох з ними впораємося, — весело відповіла Басова, і кілька хвилин у дитячій кімнаті творилося щось неймовірне.

Хвилин через десять усіх нащадків Ляшенка було розкладено по ліжках і заспокоєно. Басова з’явилась у кімнаті, де сидів голова сімейства, захекана і стомлена, але радісна.

— Ще рік, і з ними ніяка сила не справиться, — сказала вона.

— Нічого, впораємося, — засміявся Роман Петрович. — Це вони з моєї біди користуються, а встану, буде дисципліна.

— Вони й тебе подужають, — ось побачиш, — сміялась Басова.

— Сподіваюся, це буде не так скоро, — лагідно відповів Ляшенко і, зараз же, міняючи тему розмови, запитав: — Що на заводі? Августова забрали? Тебе про це попередили?

— Ні, ніхто мене не попереджав. Про всі наші справи я хочу з тобою порадитися. Не Августов мене турбує, його випустять, це ясно… Але є справи важливіші, і я хочу разом з тобою все продумати й перевірити.

— Ех, невчасно я зліг, — скаржився Ляшенко. — Ну, та нічого не вдієш, може, я тобі і поранений допоможу чимось.

— Безперечно, — переконано відповіла Басова. — Послухай мене і якщо я десь неправа або щось плутаю, перебивай зразу, не зволікаючи, бо потім забудемо.

— Договорилися.

— Всім ясно, що у нас зараз на заводі творяться важливі діла, і цілковиту відповідальність за них несу я. Чий винахід ми провадимо у життя, це, кінець кінцем, ваги не має, і особисті якості винахідника — річ не така вже важлива.

— Але приємніше, коли він чесний, а не підлий чоловік.

— Ти