Читати книгу - "Марічка і Червоний Король. Подорож туди, де сніг"

— Непритомний? — тремтячим голосом перепитала Марічка.

— Розумієш, — почав пояснювати Юрків тато, — щоб витягти дракона з сараю, ті злодії мали докласти неабиякої сили. Напевне, його зв’язали і тягли кіньми, люди не зрушили б його з місця. Але як, скажи мені, хтось може зв’язати дракона? Він не дозволив би з себе знущатися. Та й гудів би так, що було б чутно аж у місті! Отже, я думаю, дракон випив води з якоюсь наркотичною речовиною, щось таке, від чого заснув. Це найімовірніше. А потім його поцупили кудись.

Марічка слухала, і серце її стискалося від болю: адже вона сама віддала Кульбабку до рук того страшного чоловіка!

— Думаю, дядько Олександр, як ти його називаєш, вирішив продати комусь чудо-звіра, — продовжував розмірковувати Юрків батько. — За дракона можна отримати такі гроші, що на все життя вистачить. Особливо за юного дракона, бо дорослого вже практично неможливо примусити підкорятися новому хазяїну. А молодий звикне.

— Я мушу знайти його, визволити! — вигукнула Марічка.

— Ну дракона визволяти вже не потрібно! — усміхнувся Юрків тато. — Кажу ж, бачив я його сьогодні. Злетів над лісом, покружляв та й подався кудись!

— А тобі б зараз не про Кульбабку свого хвилюватися, — додав Юрко, — а про власну долю подбати. Спробую з Русланом розібратися, а потім…

Марічка не дала йому договорити:

— Як ти можеш розібратися з Русланом? Він тебе відлупцює і слухати не стане!

— А що з Русланом? — поцікавився батько. Юрко розповів, у чім річ, але попросив не втручатися. Батько не погоджувався, адже справа була серйозна. Вони сперечалися досить довго, навіть не звернули уваги, як Марічка пішла з двору. Їй хотілося роздивитися сліди, побачити, куди ж тягнули нещасного Кульбабку. Схаменулися, лише коли почули зойк. Наступної миті на подвір’я влетіла Марічка, геть налякана. Вони побігли туди, звідки дівчинка щойно з’явилась, і незабаром зрозуміли, що її так вжахнуло. В кущах лежав, стогнучи, дядько Олександр. Його обличчя і руки були в опіках, до того ж, щось трапилося з ногами. Побачивши дорослого чоловіка, він сіпнувся, але втекти не міг. Тоді злодій благально простягнув до Юркового батька обпечені руки. Марічка не розуміла, чому вони мають допомагати цій підлій, нечесній людині, але Юрко з батьком зробили ноші й потягнули злодія до міста. Йому потрібно було потрапити до лікаря.

— Розумієш, необхідно бути милосердними навіть до своїх ворогів, — дорогою пошепки пояснював Марічці Юрко, — інакше одного дня ти прокинешся з жорстоким, злим серцем, яке не здатне буде на співчуття навіть до близьких.

Лікар оглянув дядька Олександра. Одна нога виявилася зламаною, друга — ні, отже, мала відносно скоро загоїтися. «Щоправда, від опіків можуть залишитись шрами», — повідомив лікар. Злодій не хотів розповідати, звідки пошкодження, але боявся потрапити до в’язниці за спробу викрасти дракона. Лише Юрків батько зумів переконати його пояснити хоч щось, та й то лише наодинці.

— Ця тварюка дихнула на мене полум’ям, а потім хвостом ноги перебила! — процідив він крізь зуби, уникаючи погляду чоловіка, який його врятував.

Коли Юрків тато розповів про те дітям, Марічка здивувалася:

— Але ж Кульбабка не вмів дихати полум’ям! Він ще малий.

— Біда навчила! — тоном старого філософа промовив Юрко.

Марічка знову сумно зітхнула. Юрко легенько смикнув її за руду косичку:

— Ну що ти, не сумуй! Адже тепер Кульбабка вільний!

— А біда через кого трапилася? Через мене, — дівчинка дуже любила свого дракона і її мучило сумління.

Згодом усі ті хвилювання майже минулися. Ще б пак! Юрко з батьком вивчали все, що стосувалося Реальності. Вони принесли в дім купу книг, де дуже кумедно змальовувався її, Маріччин, рідний світ. Проте ці пошуки давали справжню надію.

З Русланом не довелося навіть нічого з’ясовувати. Він сам прийшов до Юрка додому.

— Мама мені сказала, що бачила тебе з Марічкою вночі. Вона у тебе?

— Марічка? Так, — відповів Юрко. — Ти взяв у неї дещо.

— Я приніс це, але віддам лише їй особисто, — промовив Руслан. Дівчинка якраз вийшла на ґанок, і він швидко простягнув їй персня.

— Забирай, він мені не потрібен, то був просто жарт. Ти можеш повернутися до готелю зараз або коли захочеш.

Руслан промовив це похмуро, ховаючи погляд, а потім швидко пішов геть. Він не хотів розмовляти, схоже, йому було соромно. Та і мати, напевне, довідалася про його «жарти».

— Руслане, зачекай! — гукнула Марічка, наздогнала його і віддала кулон, який він назвав учора «Скіфським сонцем». — Дурні в тебе жарти! — додала вона і повернулася на ґанок. Батьки Юрка запросили Марічку пожити у них.

Поки Марічка жила в Юрковому домі, діти гралися разом, оббігали всі околиці, їздили з татом до бібліотек, багато розмовляли. Хлопчикові було страшенно цікаво слухати про Київ, про рідний Маріччин світ. Він залюбки послухав би і розповіді про палац Червоного Короля, та дівчинка щоразу, коли заговорювали про це, припиняла розмову. Вона боялася навіть згадувати про Короля зайвий раз. Юрків тато незабаром це помітив