Читати книгу - "Стійкий принц. Дама-примара"

Що нею розбавляється вино.

Дон Енріке

Якесь безумство у твоїх словах!

Дон Фернандо

По щирості, нагадує воно Твої незрозумілі забобони!

Дон Енріке

Шматує душу незбагненний страх: Відтоді, як ми вийшли з Лісабона, Одразу доля відцуралась нас, І всюди бачу я прикмети скону. Ми вирушили в путь і в той же час, Як обриси далекої землі Забачили нарешті, раптом згас Ясного сонця лик в густій імлі — Шалена буря у морській глибині Розпорошила наші кораблі. Дивлюсь на море – бачу чорні тіні, Дивлюсь на небо – а верзеться кров, На обрії в нічному безгомінні Птахів зловісних бачу знов і знов, А на землі – могильну яму бачу І падаю до неї стрімголов.

Дон Фернандо

Тобі я ці видіння розтлумачу І з радістю розвію смуток твій: Ми втратили галеру, а не вдачу, А отже – перемоги час близький, Здійсняться наші плани, вір мені, Не крові знак, а радісних надій — Червоне небо; чудиська страшні, Що в небі ти їх бачив і на морі, Не наші, брате, – тут, на чужині, Рояться споконвіку ці потвори, — Хіба не привід це, щоб дикий край Ми силою схилили до покори? На страхи та прикмети не зважай, Хай мучать маврів сумніви й печалі, А нас вони не стримають, і край! Сюди прийшли ми, підкоривши далі, Зі зброєю в руках не задля того, Щоб для нащадків занести в скрижалі, Яка почесна наша перемога. Ні, наш похід угодний небесам: Поширити прийшли ми віру в Бога, Йому належить слава, а не нам. Якщо ж ми стрінем тут останню мить, Не треба марно дорікати долі: Ми – слуги, і сумління