Читати книгу - "Сніданок на снігу"

— Часом диверсантів радянських не бачив? У них червона стрічка на правому рукаві, так само, як у моїх хлопців синя, — показав на юнаків у білих маскувальних костюмах із синіми пов’язками на правій руці вище ліктя.

— Ні. Не бачив.

— Вони мають підірвати пам’ятник Тарасу Шевченку.

— Терористи!

— Ми повинні їх знешкодити! Сьогодні зранку їх скинули в горах на парашутах. Ми бачили їхні сліди біля Скелі опришків, — сказав один із хлопчиків.

— Бог у поміч! — попрощався з ними Зарецький.

Густий сніг і далі неспішно падав. Богдан дивився на небо й думав, коли все це припиниться, адже так не може бути постійно. Потім він розповів про військові маневри Людмилі — і вона засміялася.

Зарецький думав про невідомий навколишній світ, що опинився за межами цього селища, за межами цього снігу, за межами його думок і здогадок, про світ, із яким він фізично не міг контактувати, куди не міг повернутися; він думав про те, що його насправді з цим світом з’єднує: спогади про дитинство, про шкільні та студентські роки; спогади про перші випадкові кохання і перше не менш випадкове й поспішне одруження, яке протривало неповних чотири роки; спогади про батьків та їхні могили; спогади про кілька різних робіт і думки про теперішню працю в Житомирі; спогади про Віолетту, якою вона була раніше, і думки про те, якою стала тепер; спогади, черги спогадів, каскади й цілі русла спогадів, суцільні спогади і думки, що пов’язані з ними. Зарецькому здалося, що він надто переймається минулим, надто дозволяє йому переплітатися з теперішнім, обростати, немов старе дерево, тривогами, ностальгіями й страхами, пов’язаними з далекими вчорашніми й позавчорашніми днями. Це, мабуть, невірно — подумав він і захотів більше не думати про минуле, щоб воно не кидало тінь на день теперішній, у якому була тільки Людмила.

Наступні кілька діб вони жили в цілковитій темряві — кохалися, варили картоплю, їли квашену капусту, відкривали законсервовану свинину, пили вино. На вечір розпалювали камін, ретельно прогрівали приміщення, а під ранок прокидалися в охололому будинку з геть закладеними носами й охололими тілами. Іноді, прокинувшись у холоді, вони грілися одне одним, тісно переплітаючись руками й ногами. І засинали. Зарецький підводився першим; голим вибігав на сніг, ретельно обтирався ним; знову розпалював камін, поглядаючи на сонну Людмилу; робив сніданок і будив Людмилу запахом запашної кави — він тримав горнятко біля її заспаного лиця, буквально водив ним перед її носиком і з нетерпінням очікував пробудження коханої. Вона солодко потягувалася, відблиски вогню вигравали на сонному обличчі, потім Людмила недовірливо й несміливо розплющувала очі, придивляючись до предметів навколо, і нічого не розуміла.

— Уже ранок, люба.

— Справді?

Зарецький доглядав за нею, немов за дитиною.

— З ким ти тоді розмовляла? — нарешті зважившись, запитав він одразу після обіду, коли вони лягли перепочити.

— Коли?

— Коли ми заходили в кабінет над гаражем.

Людмила мовчала. У темряві Зарецький намагався роздивитися її лице.

— Це був мій роботодавець.

— Президент медичного центру?

— Він.

— Ти була з ним? — запитав він трохи здушеним голосом.

— Навіщо ти про це питаєш?

Зарецький опустив очі.

— Навіщо тобі це знати?

— Я не знаю, — чужим голосом сказав він, — пробач, що запитав. Я не повинен був цього робити, по-дурному трохи вийшло.

— Нічого.

Зарецький підвівся з ліжка, одягнувся, витягнув цигарку з пачки, щоб покурити надворі, але вона спинила його рукою.

— Зачекай!

Зарецький запитально глянув.

— От упертий… Він брав участь у моєму житті, особливо коли мені було дуже важко.

Зарецький усміхнувся, погладив її волосся, але Людмила пристрасно охопила його руками й звалила до себе на матраци.

— Це все в минулому, — прошепотіла вона, — ти мені віриш?

— Так, — сказав він і поцілував її в губи.

— Жодних привидів не буде — тільки ти і я, — знову прошепотіла Людмила.

— Так.

Після викуреної цигарки Зарецький знову взявся за лопату: він був переконаний, що двічі на день треба розчищати від нового шару снігу траншею