Читати книгу - "Родовичі"

— А навіщо тобі мечі, своїх не маєш вдосталь? — запитав Воротило.

— Мої пощербилися, бо довго я йшов сюди, багато земель минув. Без мечів я не піду звідси, — затявся Кар.

— Що ж, воля твоя… Даю усе, що хочеш. — Обернувся до старійшини: — Ти чуєш, Родь, княжим словом цей воїн вимагав…

Чи чув їхні перемовляння старійшина роду огнищан? А може, пролетіли їхні слова повз вуха, хоч вдивлявся пильно і вслухався чутко? Він і сам тепер не міг сказати напевне. Та для нього слова варяга і посадника уже нічого не важили, бо знав, що йому треба робити далі.

І це принесло не лише впевненість, а й полегшення. Ось тільки ще дихне на повні груди вітром, що його жене сонце над землею, гляне на затуманену річку, на хижі в долині, з очеретяних стріх яких скоро падатиме роса, на Перунів дуб… І в душі його, наче не він, а хтось інший, проказав: «Стань на поміч дітям своїм, боже».

І враз усе зникло, немов річка виплеснулась велетенською хвилею на берег і застигла, поховавши в собі селище, ліси й небо. Тільки ось на цьому місці розверзлася над ними, щоб дихали і бачили сонце.

— Люди мого роду, женіть їх… мечами, списами! Гу-у-ра-а-а! — Старійшина уже вимахував над головою мечем.

— Гу-у-у-ра-а-а-а! — підхопили огнищани родовий клич. — Гу-у-ра-а-а-а! — І він громом упав на чужинців.

На цей гук із хиж бігли жінки, діти. Вони зібралися на тому боці яру, і звідти різноголосо теж вирвалося:

— Гу-уу-ра-а-аа! Гу-у-ра-а-а-а!

Волали ще щось, але огнищанським воїнам уже було не розібрати, бо у вуха тиснулися власний крик, тупіт. Сунули хмарою, у войовничому запалі налетіли на варягів, кресонули по шоломах, кольчугах. Били з розмаху, з усієї сили. Але ті закрилися щитами і стали мовби залізний кулак. А потім повернулися одним боком, ніби піддаючись навальній огнищанській силі, аж вони скрикнули зраділо. І не помітили, що частина їх опинилася спиною до ворога. Варяги відразу ж, виставивши списи, вдарили на них…

Отоді й злетів до неба зойк, який долинув крутояру і луною відбився там. Знову упав на огнищанських воїнів. І якби не він, то хто знає, чи змогли б вони встояти під цим ударом. А тут ще й старійшина Родь громовим голосом крикнув:

— Розступіться, розступіться, дайте їм пройти і бийте ззаду…

І огнищани розійшлися на два боки, розділившись на дві частини, і варяги тепер не знали, на яку з них нападати. Кар щось теж гукнув своїм воїнам, але цього разу по-варязьки, бо огнищани нічого не розібрали, і з їхнього гурту вихопився різкий високий звук. Тричі пролунала сурма. Знизу, від лодій, теж відгукнулись раз, другий, третій. А потім звідти вітер доніс вигуки, і там ударили мечами по щитах.

«Мабуть, підмога до варягів іде», — Росько аж навшпиньки звівся, очікуючи, що ось-ось виткнуться знизу варязькі списи. Самого його, коли тут, біля кузні, сколотилось, ніхто не зачепив. Але наче вітер звихрений закрутився над берегом від замахів мечів, списів, зойків і лютування людських пристрастей, відкинув хлопця від товповиська. Здавалось, світ завертівся навкруг нього і звуки злилися в один звук. Навіть не звук, а шумовиння, мовби пірнув і набрав у вуха води. Потім його підхопило, і він ішов, торкаючись пальцями землі і відчуваючи, як вона виривається з-під ніг.

Так опинився знову біля кузні. Кинув погляд вусібіч, руки дрібно затремтіли. Здавалося, що зараз з цієї тісняви видереться хтось розлючений, закривавлений і дикоокий, побачить його, малого, й кинеться до нього. Спочатку взявся за лук, але стріла ніяк не лягала рівно, ще й тятива чомусь ослабла, тому вихопив свого короткого меча, стис його в руці й застиг у чеканні.

Знову тулився біля купи мечів і здавалося, що вартує їх. Чорний отвір дверей поруч, звідти віяло теплом. І в горнилі зненацька спалахнув вогонь, високо викинув червоний пломінь, висвітлив ковадло, велику діжку з водою, молоти і товсті закіптюжені сволоки. Вогонь заповнив усю кузню. Росько навіть рукою захистився, так сильно і боляче бив у очі. Здавалось, за мить він проб’ється крізь шпарини між колодами, крізь очеретяні снопи покрівлі й потече під ноги войовників…

Та сили великої вогонь не мав, і духи взялися втягувати його назад. Тільки наостанок зачепив найдовшим язиком в’язанку трави під сволоками, і вони теж упали на горнило, сховавши під собою жар. Відразу ж стемніло, а потім звідти повалував зелений дим. Тягнув до дверей товсту кривулясту руку, мовби намацуючи дорогу. І потім вона вистромилась з-за дверей, вітер смикнув її за собою, зеленими віхтями бив і огнищан, і варягів, зв’язував докупи. Вони одмахувались від диму, кашляли і чхали, терли кулаками очі, але не розходились… Дихали один на одного люттю, витоптували траву, падали і силкувалися підвестись…

Тільки дядька Родя не знаходив поміж них Росько. І серце стискалося від недоброго передчуття. Вдивлявся в кожну постать, дослухався до дужих голосів. Де він, може, впав уже під мечем грізного Кара? А може, сам погнав того до води, розбиваючи на ньому залізну кольчугу?

Думка урвалася, бо з жахом усвідомив, що на ньому лежить тяжка провина. І вона тисне дужче, ніж шолом дядька Родя. Він порушив закони роду, який велить кожному воїнові оберігати свого вождя, заступати своїм тілом. Він забув про звичаї племені. А ще готується стати воїном. Спокутати провину, швидше… швидше!..

Кинувся шукати старійшину і вгледів його біля калинового куща. Дядько Родь і сивий варяг кресалися мечами, то сходилися майже впритул, груди до грудей, аж дзвеніли доспіхи, то розходилися, і кущ розділяв їх. Важко дихали, піт зрошував бороди, і обидва пирхали солоними краплями на щити, на дрібне калинове листя… У дядька Родя була розрубана кольчуга на плечі, а в Кара відтято півшолома. Стежили за кожним рухом один одного, і коли один ступав крок уперед,