Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра"

— переконувати себе, що я в палатах, де замордовано Мональ-дескі. Для заспокоєння цього недостатньо. А, ось і маркіза де Сент-Еверт! Ми допіру в неї обідали. Взавтра у неї грандіозне прийняття, маркіза щороку влаштовує його для сили-силенної гостей, і я гадала, вона ляже спати. Але вона не може пропустити бодай одного свята. Якби це свято відбувалося за містом, вона залізла б і на меблевий фургон, а туди таки добралася б.

Насправді маркіза де Сент-Еверт приїхала сьогодні до дуцтва не так на те, щоб розважатися на цьому рауті, як на те, щоб забезпечити успіх власного, завершити вербунок своїх прихильників і, так би мовити, in extremis[4] провести огляд війська, яке завтра парадуватиме на її garden-party[5]. Бо вже з давніх пір гості маркізи де Сент-Еверт були не зовсім ті самі, що давніше: ущед-рювані щедротами маркізи, вони мало-помалу поприводили до неї своїх подруг. Своєю чергою, розвиваючи контрнаступ, маркіза де Сент-Еверт скорочувала кількість осіб, невідомих вишуканому товариству. Переставала бачитися з однією, відтак з іншою знайомою. Якийсь час у неї діяла система для «всіх інших», система прийнять, про які господиня мовчала і на які кликала відкинутих нею, — хай собі варяться у власному соку, це звільняло її від конечности запрошувати їх із порядними гістьми. Якої болячки їм бракувало? Хіба їх не частували (рапет et circenses[6]) птифурами та чудовими музичними номерами? Ось чому ніби в симетричній згоді з двома дукинями-банітами, які в час, коли салон де Сент-Еверт тільки відкривався, подібно до каріатид, підпирали його хисткі склепіння, серед вищого кола у маркізи в наші дні можна було узріти всього лише дві чужорідні постаті: стару маркізу де Камбремер та архітекторшу з гарним голосом, яку часто просили співати. Але нікого вже не знаючи у маркізи де Сент-Еверт, вони оплакували своїх утрачених приятельок; відчуваючи, що їм тут не місце, вони, здавалося, замерзали, як дві ластівки, що не полетіли у вирій. Тож-бо наступного року їх перестали кликати. Пані де Франкто наважилася попросити за свою кузину, палку меломанку. Та що відповідь була ухильна: «А чом би й ні? Музику завше можна прийти послухати», пані де Камбремер визнала запрошення за не досить люб’язне і не пішла.

Оскільки маркізі де Сент-Еверт пощастило доконати такої метаморфози: салон прокажених перетворити на салон великосвітських пань (тепер це був не салон, а шик-блиск), то було незрозуміло, навіщо тій, хто завтра вряджає найшикарніший проханий обід у сезоні, приїжджати напередодні й звертатися з останнім закликом до своєї раті? Та в тім-то й річ, що салон Сент-Еверт переважав усіх лише в очах тих, для кого світськість зводиться хіба до читання звітів про ранкові прийняття і вечори в «Ґолуа» або у «Фігаро», а самі вони ніколи на них не появляються. Для таких світовців, які бачили світ лише крізь газетні шпальти, переліку дружин послів англійського, австріяцького тощо, дукинь д’Юзес, де ла Тремуай тощо вистачило, щоб вони зараз же утвердили салон Сент-Еверт на першому місці серед паризьких віталень, тоді як насправді він був одним із останніх. Не те щоб звіти брехали. Більшість осіб, названих там, справді була на маркізиних раутах. Але кожну з цих осіб заманювали туди благаннями, компліментами, послугами, і приходили вони на вечір з таким виглядом, ніби роблять маркізі де Сент-Еверт велику честь. Такі салони, які не так принаджують, як віднаджують, і куди їздять, сказати б, з обов’язку, цікавлять хіба що читачок «світської хроніки». Зате ці читачки проочують ті раути, де справді сходиться вишукане товариство: на такі свята господиня дому могла б запросити в?іх дукинь, спраглих потрапити до «числа обранців», а кличе двох чи трьох і не називає імен своїх гостей у газеті. Вона не рахується з «рекламою» так, як рахуються з нею сучасники, або ж її нехтує, та попри це королева еспанська бачить у ній вельможну даму, а чернь не визнає її, бо королева знає, що та за одна, а чернь ні.

Маркіза де Сент-Еверт була з іншого тіста; мов та трудяща бджілка, прилітала вона до дуцтва, щоб зібрати на завтра взяток згоди в усіх запрошених. Барона де Шарлюса в їхньому числі не було: він завжди рішуче відмовлявся. Але він розцурався вже зі стількома, що маркіза де Сент-Еверт могла покласти це на карб баронового лихого характеру.

Звичайно, якби йшлося тільки про Оріану, маркіза де Сент-Еверт могла б не турбуватися: запрошення, повторене усно, принцеса прийняла з тією урочою і оманливою зичливістю, яку декотрі академіки практикують так успішно, що кандидати йдуть від них зворушені й переконані, що можуть покладатися на їхній голос. Але була там не тільки вона. Чи прибуде принц Агріґентський? А пані де Дюрфор? Ось чому, щоб не випускати з обіймів кликаних, маркіза де Сент-Еверт вважала за доцільніше приїхати сюди сама; вкрадлива з одним, владна з іншим, вона натякала всім на те, що їх чекають неймовірні втіхи, якими іншого разу вже не насолодитися, і кожному обіцяла, що він у неї спіткає того, з ким хотів чи повинен був зустрітися. І ось ці повноваження, які вона — подібно до певних магістратів давнього світу — брала на себе раз на рік, повноваження організатора найбільшого прийняття в сезоні надавали їй тимчасової ваги у товаристві. Списки гостей було укладено остаточно, маркіза повільно обходила принцесині вітальні, щоб шепнути то тому, то тому на вухо: «Не забудьте завтра до мене». Воднораз вона давала поживу своєму марнославству, коли, не перестаючи осміхатися, відвертала очі, як помічала якусь непідходящу для себе попелюшку або провінціала-шляхтюру, вхожого до Жільберта на правах колишнього однокласника, але нездатного своєю появою присмачити її прийняття. Вона воліла не озиватися до такого, щоб потім