Читати книгу - "Філософія: Навчальний посібник."

Назва цієї філософської школи походить від міста Елея, що знаходився на півдні Італії. Однак засновником її був громадянин м. Колофон Ксенофан (565-470). Свої думки він викладав у поетичній формі і це успадкував його учень Парменід (540-470). Ксенофан рішуче виступив проти міфологічного політеїзму, проти міфологічного світогляду взагалі. Повстав він і проти Гомера та Гесіода за те, що вони приписували богам людські вади. Вважав також, що вища істота, тобто бог, може бути лише одною[46]. Вчення Ксенофана пантеїстичне[47], адже „все - єдине” і „єдине є бог”: „Богом наповнене все”[48]. Істинне божество є єдиним, вічним, безмежним началом. Безмежне ототожнюється з світом, що оточений неосяжним небом, небо - видимий образ божества. У Ксенофана відчувається скепсис відносно можливостей людського пізнання[49].

Оманлива видимість - така загальна доля усіх людських суджень стосовно природи і божества. Хоча у Ксенофана важко відзначити чітко окреслену філософську систему, однак він безумовно забезпечив для елейської школи програму дій, котру виконав Парменід. Переказують, що коли Парменіду було 65 років, він відвідав Афіни і Сократ, який був тоді ще зовсім молодою людиною, мав з ним розмову. Кажуть також, що свого часу Парменід був посвячений у Піфагорійський союз, як і його учень і послідовник Зенон.

Власні філософські погляди Парменід виклав теж у поемі „Про природу”, яка розділена була на дві частини: „Про істинно-суще” (це коли йдуть шляхом правди); „Про позірне” (це похід за знанням шляхом неправди). Свої думки автор подає як боже одкровення. В поемі йдеться про те, як деякий юнак (так називає себе сам автор) прибуває колісницею до богині Правди, Справедливості (Діке), котра сповіщає йому істину про світ. Вчення будується на такім основнім положенні: думка та предмет думки — одне й те ж саме. Йдеться про те, що думка — це завжди думка про предмет, або, як пише Парменід: „Ибо то, чего нет, нельзя ни познать, ни изъяснить... Ибо мыслить - то же, что быть...Можно лишь то говорить и мыслить, что есть; бытие ведь есть, а ничто не есть: прошу тебя это обдумать. То же самое - мысль и то, о чем мысль возникает, ибо без бытия, о котором ее изрекают, мысли тебе не найти. Ибо нет и не будет другого сверх бытия ничего”[50]. Аргументація тут така: думка може стосуватися тільки того, що існує, отже вона і є буття. Думка не може бути відокремленою від свого предмету, від буття. Думка є завжди буття. Навіть коли ми прагнемо мислити небуття, воно все ж таки існує, має буття і навіть є буттям. Адже коли я скажу „Небуття є”, то дієсловом „є”, я вже автоматично перехрестив „небуття” у „буття”, оскільки все, що „є”, відноситься до буття. Отже небуття не можна навіть помислити, а значить є тільки буття.

Але двоєдушні смертні весь час блукають у сфері помилкової чуттєвої видимості, бо вони змішують те, що є, з тим, чого нема, покладають небуття поруч з буттям, тоді як його нема зовсім. Думка не може відноситись до небуття, вона відноситься тільки до буття, співпадає з ним, цілком тотожна йому. Треба відвернути свою думку з шляху помилок, відмовитись від обманливого свідоцтва почуття, спрямувати свій розум на свідоцтво самої істини.

Якщо стати на точку зору Парменіда, то все, що існує як відокремлене від чогось іншого, повинно уявлятись неістинним. Припустимо, що існують дві окремі речі, які, звичайно ж, розділені порожнечею. У такому разі ми могли б вважати порожнечу „небуттям”. Однак це не так, бо, за тезою Парменіда, якщо порожнеча є, то вона не може бути небуттям, вона входить у обсяг поняття „буття”. Отже насправді, скаже нам цей елеат, нема ніякого проміжку між речами і тому все єдине. Якщо ж проміжок чи пустота є щось існуюче, то знов-таки треба визнати: між одним сущим і другим нема і не може бути проміжку, суще безпосередньо примикає до сущого, так що все єдине, все суще є нероздільне разом. Істинне суще - вічне, ні з чого не виникає і ні у що не зникає, воно однорідне, нерухоме, незмінне, досконале.

Вчення Парменіда було спрямоване проти піфагорійців, які визнавали пустоту, що обіймає світ. За їх вченням, живе кулясте тіло світу дихає, усмоктуючи до себе зовні пустоту.

Врешті-решт це призводить до того, що куля поділяється на відокремлені речі, які пустота і розділяє.

Але як же тоді бути з очевидністю існування окремих речей? Чи заперечує це Парменід? Ні. Парменід хоче лише сказати, що у межах його раціоналістичного вчення про істинно-суще немає світу окремих рухливих речей. Однак поза його межами, у рамках неістинного, логічно непослідовного знання, звичайно, визнається рух, мінливість