Читати книгу - "Філософія: Навчальний посібник."

окремих речей. Парменід чітко фіксує якісну відмінність почуттєвого і раціонального пізнання. Численність існує тільки для почуття. Та почуття не дають істинної картини світу. Така картина відкривається тільки розуму.

Вчення Парменіда викликало гострі заперечення, особливо у людей, що володіли „здоровим глуздом”. Завдання відстояти погляди свого вчителя взяв на себе Зенон (прибл. 480-430). Про нього повідомляють, що неначе він був співучасником у змові проти тиранна Неарха. Будучи схопленим, Зенон звернувся до тих, хто його оточував, з такими словами: „Дивуюсь я з вашого боягузтва; аби не постраждати як я, ви плазуєте перед тиранном”[51]. А сказавши це, відкусив собі язика і виплюнув його тиранну в лице. Громадян це так схвилювало, що вони забили камінням того тиранна до смерті. Був Зенон витриманим, але одного разу у відповідь на лайку все ж таки розсердився. Коли його докоряли за це, він відповів так: „Якщо я зроблю вигляд, що мене буцімто не лають, то я не відчую, коли мене хвалитимуть”[52].

Отже, Зенон для захисту вчення обрав метод доведення від супротивного і склав ряд апорій (від грець. ά - частка “не” і πόρος; - “вихід”; задачі, що важко розв’язуються). З чотирьох десятків апорій особливо виділяються апорії про рух, напр., „Ахіллес і черепаха”, „Дихотомія”.

У апорії „Ахіллес і черепаха” йдеться про те, що прудконогий Ахіллес ніколи не дожене повільну черепаху, через те, що поки Ахіллес добіжить до того місця, звідки стартувала наша черепаха, вона зуміє якось перміститися дещо вперед; поки ж Ахіллес добіжить до цього нового місця, черепаха знов просунеться на деяку відстань. Отже, виходить, що Ахіллес ніколи не дожене черепахи. У апорії «Дихотомія» стверджується, що рух неможливий, оскільки все, що рухається, до того як воно досягне кінцевої точки свого руху, повинно подолати половину відстані, і так далі до безконечності.

По суті ці дві апорії спрямовані проти безперервності і безконечної подільності простору й часу. Проблема може бути сформульована ще й так: як можна подолати за конечний відрізок часу безконечну кількість точок простору.

Аргументи Зенона проти руху надихнули О. С. Пушкіна на вірш “Движение”:

“Движенья нет, сказал мудрец брадатый. Другой смолчал и стал пред ним ходить. Сильнее бы не мог он возразить; Хвалили все ответ замысловатый. Но, господа, забавный случай сей Другой пример на память мне приводит: Ведь каждый день пред нами солнце ходит, Однако ж прав упрямый Галилей”[53].

Вигадливому “другому” мудрецю (за переказом, ним був Діоген Сінопський, а першим мудрецем “брадатым” - хтось, але не Зенон, адже Діоген помер через сотню років після смерті Зенона) можна було б протиставити той аргумент, який наводив Ленін В. І. на полях свого конспекту гегелівських лекцій з історії філософії: “Питання не в тім, чи є рух, а в тім, як його виразити у логіці понять”[54]. Той же Гегель зауважує, що “ми повинні розуміти аргументи Зенона не як заперечення проти реальності руху, якими вони здаються на перший погляд, а як указівку на необхідний спосіб визначення руху і на хід думки, якого слід дотримуватися при цьому визначенні”[55].

Останнім представником школи елеатів був Меліс Самоський, акме якого випадало на 440 р. до н. е. («акме» у давніх греків - вік життя, коли людина має пік своєї фізичної і інтелектуальної форми, це, як правило, відповідає сорока рокам). Меліс уславився як успішний політик і умілий флотоводець. У 442 р., будучи навархом (командувачем самоських морських сил), розбив флот афінян під керівництвом Перикла). Меліс вважав, що універсум безконечний, незмінний, нерухомий, єдиний, однорідний, наповнений. Відмінність від Парменіда полягала у тому, що він визнавав безкінечність космосу, а Парменід наполягав на конечності світу у просторовому відношенні.

Емпедокл і Анаксагор

Серед фізиків-філософів, які хоч і не залишили після себе тривало існувавших шкіл, однак мали потужний вплив на сучасників і пізніших античних філософів, були Емпедокл і Анаксагор. Емпедокл (бл. 481-421 до н. е.) походив з Акраганта, що в Сицилії, але набув загальногрецького визнання. Повідомляють, що він навчався у піфагорійців і був прибічником деяких сторін вчення Парменіда. Як і Парменід, Емпедокл написав великий віршований твір під традиційною назвою “Про природу” і вважав, що буття єдине, а небуття немає. Відмінність же полягає в тому, що Єдине твориться з множинного, основу якого складають шість начал, чотири з них пасивні, а два активні (рушійні сили). Пасивні начала (Емпедокл їх називає “коренями”) - це Вогонь, Земля, Вода й Повітря, а активні - Любов і Ворожнеча (Ненависть). До єдиного може приводити як любов, так і ворожнеча, дія цих активних начал полягає у почерговому змішуванні інших (перших стихій) або їх роз’єднанні та у створенні речей. Спираючись на таке фізичне вчення, Емпедокл прагнув пояснити і наші здатності до пізнання: подібне пізнається через подібне. Людина створена з тих же самих елементів (коренів), що й навколишні речі, і це робить її причетною до сутності всього сущого.

Анаксагор (бл. 500-428 до не.) походив з Клазомен, що в Іонії і можливо навчався філософії у колах, близьких до Анаксімена. Десь у віці