Читати книгу - "Стежкою легенд"

Бакленд установив, що русалка виготовлена з голови й тулуба мавпи, майстерно зшитих з риб'ячою шкірою, знятою з великої тріски чи мерлана.

Старожили деяких українських сіл ще пам'ятають, що років п'ятдесят тому якийсь спритний дурисвіт возив селами пересувний акваріум. Між усякою морською дивовижею тут була й жива русалка — дівиця в засіяному блискітками карнавальному вбранні сирени. Сплетений з лика хвіст починався від талії, в ньому, наче у футлярі, ховалися ноги. Русалка на мигах пояснювала, що в річці полишилися її дітки, і просилася додому. Господар, закликаючи до балагана відвідувачів, казав, що за велінням царя він незабаром відпустить свою полонянку на волю. Поспішайте, мовляв, поглянути!

Не лише дрібні пройдисвіти, а й великі ділки наживалися, ошукуючи народ. Відомий американський цирковий підприємець Барнум цілком оцінив вигоду, що становлять собою русалки. Він включив їх до програми свого великого бізнесу й почав показувати морських дів у базарних балаганах.

Звичайно, і європейські набивачі опудал практикувалися у виготовленні мозаїчних монстрів із шкіри риби, мавпи, тюленя та іншого підручного матеріалу. Однак найбільшим центром цього виробництва були країни Південно-Східної Азії — Китай і Японія. Наскільки гам справа була поставлена на широку ногу, свідчить такий кумедний епізод із історії зоології.

Усілякі мандрівники, місіонери і навіть натуралісти так часто привозили з берегів Тихого океану шкури й опудала підроблених тварин, сфабрикованих із різнорідних частин, що невдовзі вчені почали ставитися до зоологічних дивовиж Сходу, як до свідомого обману.

1797 року в Австралії відкрили дивного звіра з пташиним дзьобом замість морди. То був качкодзьоб. Проте дивна знахідка не викликала в Європі очікуваної сенсації. Зоологи просто не повірили, що така істота — витвір природи, а не людських рук. Досхочу надивилися вони на всіляких рибохвостих монстрів, імпортованих із Далекого Сходу, щоб не покепкувати з нового жарту — птаходзьобого звіра.

Минуло два роки. Англійський зоолог Джордж Шоу знехтував загальною думкою й наважився пильно вивчити шкуру химерного створіння. По тому він заявив, що ніякого обману нема. Проте ще сто років точилася вчена суперечка щодо качкодзьоба: хто це — звір з пташиним дзьобом, що, як з'ясувалося, ще й несеться, чи птах або ящір із звірячим тілом (цей плутаник качкодзьоб годує дітей, що вилуплюються із яєць, молоком).

Отже, в балаганах, у кунсткамерах і на різних виставках показували не справжніх, а підроблених русалок. Тож яких морських дів бачили в океані моряки? Яку нещасну істоту, взявши в Амбойні за русалку, зморили голодом у діжці?

Учені виявили в деяких морях і річках дивних тварин з риб'ячими хвостами і… майже жіночим погруддям. Взявши до уваги провідну роль, яку ці тварини зіграли у виникненні повір'я про водяних дів, зоологи назвали їх сиренами. Потрібно, одначе, мати неабияку уяву, щоб на такій прозаїчній основі побудувати романтичну легенду про прекрасних хижачок з чарівливими голосами. Проте у відважних підкорювачів морських обріїв фантазія завжди була багатюща.

Тварини-сирени, або, як непоштиво їх звуть деякі натуралісти, морські корови, щодо своїх вокальних обдарувань — пряма протилежність солодкоголосим тезкам з легенди. Вони зовсім німі. Пирхання — єдиний звук, що його, як відомо, видають дорослі сирени. У дитинчат репертуар розмаїтіший: вони можуть не тільки пирхати, але й тихенько попискувати. Нема у сирен і довгого волосся на голові. Правду кажучи, у них взагалі нема ані волосся, ані шерсті: тіло голе, як у кита. Тільки поодинокі волосинки-щетинки — жалюгідна згадка про колишню розкішну шкуру — збереглися де-не-де на шкірі.

Фізіономії сирен такі непривабливі, що неймовірно, як легенді вдалося обдарувати прекрасною зовнішністю їхніх міфічних двійників.

Ніяких людських ознак у будові морських корів, звичайно, не виявлено. Проте не один раз моряки сприймали їх здаля за людиноподібних істот. Траплялося це не тільки за часів Плінія чи Гудзона, а й у наші дні. Один капітан розповів, що якось у Червоному морі на його кораблі зняли тривогу: людина за бортом. Недалеко троє потерпілих корабельну аварію людей «стояли по груди у воді й сигналили руками». Між ними була жінка. Вона притискувала до грудей дитя! Негайно корабель поспішив на допомогу. Раптом потопаючі пірнули, перед очима вражених моряків майнули їхні риб'ячі хвости.

Виявилося, що за людей узяли дюгонів — тварин з ряду сирен. Капітан твердив, що схожість самиць-дюгонів з жінками, які купаються, така велика, що він одразу зрозумів походження легенди про морських дів.

Справа в тому, що у самиць морських корів молочні залози містяться не на череві, як у інших тварин, а на грудях. Передні ласти їхні дуже рухливі, і самиці-годувальниці мають звичку, коли пливуть на спині, притискати дитя, яке ссе, одним ластом, ніби рукою, до грудей. При цьому мати ніжно схиляє до дитини голову — ну, справжня тобі жінка, яка колихає немовля!

«Морські діви» — дюгоні.

Сирени живуть у тропічних морях і річках. Науці відомо їх чотири види: дюгонь (Червоне море, прибережні води Індійського океану, Філіппінські острови і північне узбережжя Австралії), ламантин (річки й морські затоки західного побережжя Африки), звичайний манат (східне узбережжя Америки від Північної Кароліни до Бразілії) і амазонський манат (річки басейну Амазонки й Оріноко).

Двісті років тому і в наших морях теж водилися сирени. Та ще які сирени! 1741 року експедиція Берінга відкрила на Далекому Сході, біля Командорських островів, морських корів ростом з кита. Серед сирен-велетнів тварини завдовжки десять метрів не були рідкістю. Та на жаль, за двадцять шість років після прилучення до науки Стеллерових корів (так назвали командорських сирен) промисловці, налетівши з Камчатки, винищили всіх капусниць. Стеллерові корови живилися водоростями ламінаріями, по-місцевому, морською капустою. Тому їх і прозвали капусницями.

Хижацьких нахилів, приписуваних міфічним сиренам, зовсім нема в сирен справжніх. Це сумирні тварини. Єдина їхня пожива — водорості й морська трава.