Читати книгу - "Кут паралельності"

— за ним. Дивився на Олександра Сфагнума і пізнавав його риси, ніби вже бачив колись, але дуже давно. І раптом я відчув, що хтось дивиться мені в потилицю. Ледве стримав себе, щоб рвучко не обернутися. Але розумів, що мій різкий рух відразу приверне увагу. І тому повільно, якомога безпосередніше поглянув назад, не зупиняючись, і побачив: семеро прозорих ідуть за нами. Це було цікаво. Я розхвилювався, і довелось витратити чимало енергії, аби якось притлумити в собі те збудження. Моя поява на світ обіцяла не бути буденною. Чи, може, це у всіх так? А я просто не можу знати, що відчували інші?

— Вітаємо вас, дорогий Білкаре, — зарокотів здалеку могутній бас Сфагнума. — Вітаємо першого представника нового покоління біокіберів. Як себе почуваєте? Усе гаразд?

— Так.

— Ніякого відчуття внутрішнього дискомфорту? — запитав Тихін Старич.

— Ніякого.

— Ви пробачте нам деяку офіційність тону, — сказав Олександр Сфагнум, — але сприймайте нашу розмову як останній крок перед появою у нашому прекрасному багатоликому світі. Ви, Білкаре, ще мусите пройти одне випробування-іспит, а вже по тому зможете себе відчути рівним серед рівних. Тож зарані просимо вибачення, якщо деякі запитання будуть для вас неприємні.

Замість відповіді я посміхнувся. І всі зрозуміли, що я прекрасно себе почуваю і не маю наміру ні на кого і ні за що ображатися.

— Тож ви відчуваєте, що функціонуєте нормально.

— Ага.

— Антоне, режим синтезу витримано?

— Трохи затягнувся сублімаційний період, бо впав тиск у системі. Але ж, гадаю, що то дрібниця…

— А загалом — норма?

— Так, — ствердив Імбрикатус.

— Ви знаєте, хто ми такі? — запитав Тихін Старич.

— Так.

— Назвіть прізвища кожного з нас. Я назвав присутніх.

— Певні, що не помиляєтесь? Чи немає якихось внутрішніх сумнівів?

— Немає.

— Що саме дає вам можливість стверджувати, що ваша інформація правильна?

— Я порівнюю закладені програмою дані з тими рисами та ознаками, які зараз бачу. Скажімо, Олександр Сфагнум — зріст 192, кремезний, з чорними великими вусами, голосовий спектр…

— Зрозуміло, Білкаре. Все гаразд.

— Таке враження, що я вас колись уже добре знав, але просто довго не бачив…

— Так, Білкаре. Усе гаразд. До речі, яка зараз температура повітря в цій залі?

— Двадцять два і три десятих градуса, — відповів я по деякій паузі.

— Підійдіть до мене, — сказав психіатр. — Ви чітко чуєте мій голос?

— Так.

— Ніякої поліфонії чи тривіального затухання звукового сигналу на певних частотах не відчуваєте?

— Нормальне сприйняття звукового спектра. Психіатр дістав з кишені камертона:

— Добре чуєте?

— Ага.

— А зараз? — Старич змінив частоту коливань.

— Чую добре.

— Чи не здається вам, що цей звук лунає десь усередині вашого тіла чи голови?

— Не здається. Я абсолютно чітко визначаю напрям джерела звуку.

Під час цієї розмови я не озирався, хоч і відчував, що позад мене стоять ті. прозорі, котрих не бачив майстер Імбрикатус і, з усього було видно, не бачили і члени контрольної комісії. Я майже не сумнівався у власній досконалості і тому не хвилювався, а лише чекав, коли вакінчиться мій іспит-випробування. Інтуїція підказувала, що зараз не треба нічого казати, якщо лиш мене самого не спитають про прозорих. Можливо, то якийсь тест для перевірки зору? Хтозна… Треба було чекати.

— Ніякі предмети не двояться, Білкаре? Бачиш добре, чітко?

— Так… — мовив я трохи невпевнено.

— Коли він вийшов з реторти, йому здавалося, що бачить якихось людей… напівпрозорих… — втрутився майстер Імбрикатус.

— Справді, Білкаре?

— Так…

— Розкажи сам докладніше.

— Було їх декілька чоловік…

— Точніше можеш?

— Було їх семеро. Вони стояли біля пульта центрального диспетчера…

— Ти впевнений, що бачив саме сім постатей?

— Так, упевнений.

— Чому ж спершу сказав «декілька»?

— Гадав, що це не суттєво.

— Зараз для нас важливі і найменші подробиці… Тож їх було семеро.

— Так. І крізь них я досить чітко бачив інші предмети… Я сказав про це майстрові. Одразу сказав.

— Можна припустити, що надчутливі Білкарові рецептори уловлюють поодинокі кванти світла, які… — почав було Вільям Гост, але раптом задумався і замовк.

— Хто там стояв біля пульта? — запитав Олександр Сфагнум майстра Імбрикатуса, уважно дивлячись на мене. — Хто? І чи справді семеро?

— Там не було нікого…

— Нікого?

— Нікого.

Запанувала глибока тиша.

Я повільно обернувся. Трохи осторонь, як я і відчував, справді стояли ті фантастичні візії, котрих ніхто, крім мене, не бачив. Один із прозорих стояв трохи ближче до мене. Я зустрівся з ним поглядом і прочитав не зрозумілий мені вираз, що так нагадував маску страху чи розпачу.

— Що скажеш, Білкаре? — запитав Олександр Сфагнум.

В моєму центральному аналізаторі настирливо крутилася думка: «Чи правильно я дію? Можливо, і справді в мені є прихований дефект? Треба розказати все… Треба сказати, що я їх і зараз бачу. Але ж тоді… Тоді треба повертатися до барореторти. А вийде з неї вже хтось інший, хоч його і зватимуть також Білкаром. Відчуваю, що функціоную нормально. Прозорі — якась загадка цього світу. А можливо, таки помилка в моєму синтезі? Ні! Треба почекати. Треба самому в усьому розібратися. Тільки не повертатися в барореторту». Я хотів лишитися тим, ким