Читати книгу - "Ваше ім'я, майоре?"

Шаповал заспокоївся, кивнув головою, мовляв, зрозуміло.

— Скажіть, пане коменданте, а кого-небудь з диверсантів затримали?

— Найн, — покрутив головою Шварц.

— То патрулі ж хоч бачили кого? — домагався Шаповал.

Комендант покосував на шефа «Чорномора»:

— У тому то й справа, що немає з кого спитати: знайдено лише труп вартового біля воріт. Про патрулів нічого не відомо, і ніяких слідів. Наче крізь землю провалилися, — він безпорадно розвів руками.

— Он воно що, — задумливо протягнув Шаповал. — Надто цікаво, мій фюрер.

— Що ж тут цікавого? — незадоволено буркнув Шварц.

— А те, що в зникненні двох патрульних криється, справді, якась загадковість.

Оберштурмбанфюрер здивовано подивився на Шаповала й глузливо кинув:

— Ви відкриваєте Америку. — І, ніби схаменувшись, запитав: — Що ви маєте на увазі? — Шварц зняв пенсне і вп’явся в Шаповала очима.

— Те, що підпільна банда більшовиків, якщо спрарді така існує, — спокійно почав викладати свою версію Шаповал, — не буде, мені здається, полювати за німецькими солдатами. Навіщо вони їй? То нереально.

— А що ж тоді реально? — перепитав Шварц.

— Я не можу сказати твердо, — розвів руками Шаповал, — але думати можна по-різному.

— Ну й що ж ви думаєте?

Шаповал помовчав і розважливо сказав:

— Мені важко говорити з цього приводу, бо це справа, мабуть, тонкого розуму. Я хотів би знати принаймні таке: чи можна при-пустити, що в німецькій армії не всі стопроцентні нацисти. Якщо так, то є, певно, й такі, що не поділяють політики уряду. До армії потрапляють, мабуть, і комуністи? Може, саме такими й були ті патрульні? Можу я так думати, оскільки зв’язав свою долю з вашою і мені зовсім не байдужі інтереси Німеччини.

Оберштурмбанфюрер уважно слухав Шаповала. Справді, міркував він, у армії тепер вся Німеччина. Може бути, що є й комуністи. Адже немало випадків, коли німці добровільно переходили на бік совєтів. Це — факт. Чорт їх знає, може ті двоє патрульних біля складу й справді були ворогами Німеччини. Змовилися, кинули в склад вибухівку й подалися до лісу.

Шварц цілком припускав таку можливість. Але не хотів визнати того перед Шаповалом. Хоч і вірив, що той віддано служить інтересам рейху, але все ж…

— Ні, Дмітер, це не так. Ви, мабуть, недостатньо знаєте німців, їхню єдність і згуртованість. Хто був не з нами, того давно вже…

— Вибачте, оберштурмбанфюрер, я з вашого дозволу висловив лише припущення і якщо помиляюся, то тим краще…

Відверта розмова з комендантом довго не виходила з голови Шаповала, насторожувала його, примушувала шукати нових форм і методів боротьби. Добре, що диверсії досі відносять на рахунок партизанів та підпілля. Але ж надалі такого може й не бути? То що ж робити? Скласти руки й спостерігати за тим, що витворяють окупанти? О ні, не для того ж вони створювали «Чорномора»! Та й досвіду певного вже набули, знають, як і де можна діяти.

Від гучного вищання гальм «опель-капітана» Шаповал здригнувся. У машині поруч з шофером сидів помічник коменданта лейтенант Пауль Затлінг.

— Будь ласка, Дмітер, сідай, покатаю, — гукнув лейтенант до-Шаповала, відчинивши дверці.

— З радістю, — вклонився Шаповал, — тільки недалеко. Біля морського порту попросив Затлінга зупинитися.

— Як хочеш. Мені треба далі, — сказав Пауль й простягнув Шаповалу руку.

До причалу швартувалося румунське нафтоналивне судно.

Затримуватися тут довго не можна. Шаповал пішов далі, а в голові роїлися різні думки. …А що як… Ох, і горітиме! Він захопився новим планом диверсії, уявляв потужну заграву, яку не можна погасити ніякими силами.

Роздумуючи, дійшов до міського парку. Шаповал давно не заглядав сюди. Кинулася у вічі зміна кольорів. На зеленому фоні полум’яніли багрянцем острівки кленів, ясенів; почало жовкнути листя каштанів. Усе нагадувало про наближення осені. А сонечко-припікало ще по-літньому, навіть вабило в затінок.

Знайшовши лавочку під гіллястим платаном, Шаповал присів.

Стояла така тиша, що навіть чути, як падають з дерев пожовклі листочки; нікого не видно, ніхто не заважає думати. Лише вдалині замаячила на алеї якась постать. А коли вона наблизилась, Шаповал упізнав священика в довгій чорній рясі. Місяців, мабуть, п’ять, а може, й з півроку тому цей слуга божий з’явився у Приморську і одразу був призначений на парафію.

Церква недалеко від «Чорномора», і Шаповал, проходячи повз неї, помічав, як швидко збільшувалася її паства. Перші богослужіння за «нового порядку» відбувалися тут лише при кількох молільниках, а тепер і на утрені, і на вечірні збирається стільки парафіян, що й яблуку ніде впасти.

«Цікаво, — думав Шаповал, — що воно за людина, цей священик? Зовсім ще молодий, мабуть, мій ровесник, і здоровань такий, що в гренадери колись підійшов би. Та, напевне, і освічений, а займається такою дурницею! І в такий час. Ганьба!»

І, ніби схаменувшись, зауважив сам собі: та, власне, те ж саме священик може подумати про нього. Адже він не все знає про «Чорномора», як я не все знаю про церкву.

Яворовський ішов неквапливо, статечно. Коли наблизився до Шаповала, різко збавив крок і схилив голову так, наче хотів заговорити, та щось раптом утримало його.

Шаповал помітив вагання священика й заговорив першим.

— Сідайте, отче, спочиньте трошечки в затінку, а то все поспішаєте кудись, наче найнялися.

Яворовський зрозумів, що актор жартує, і щиро засміявся.

— Дякую, — вклонився священик