Читати книгу - "Велике плавання"

Хоакін Каска, із Старої Кастілії, розгорнув хустину і з замилуванням показав нам грудку рідної землі, яку він завжди носить у себе на грудях. Я не знаю, що може родити ця червона кам'яниста земля, у якій до того ж ще й поблискує сіль, але він ніжно доторкався до неї пальцями, неначе це був наймасніший чорнозем.

Коли боцман просвистав до вечірньої молитви, ми з жалем розійшлися по своїх місцях.

— Диви-но, — сказав Хуан Роса, той самий, що суворо поставився до мене, — а я гадав, що всі лігурійці зарозумілі й чванливі, як і пан наш, адмірал.

Орніччо ще раніше завоював прихильність іспанців своїм веселим і люб'язним характером, а тепер і я весь свій вільний час проводив з ними.

Надвечір ми збирались у приміщенні для матросів і оповідали один одному всілякі пригоди з свого життя. Синьйор Маріо де Кампанілла також інколи брав участь у наших розмовах, а іноді я помічав, що навіть адмірал уповільнює кроки, проходячи повз нас.

Через кілька днів мені випадала черга розважати екіпаж оповіданнями, і я схвильовано чекав цієї хвилини, бо досі моє життя було дуже бідне на пригоди.

За дорученням адмірала, синьйор Маріо вирішив записувати найвірогідніші з пригод, що їх розповідали моряки, але деякі оповідачі, помітивши його наміри, зніяковіло замовкали, і тоді необхідно було все вміння Орніччо, щоб примусити їх вести далі свою розповідь.

Інші ж, навпаки, пишалися, що їхніми пригодами цікавиться вчена людина, і говорили повільно, даючи секретарю можливість точно записати їхню мову.

Ось так і було записано розповідь про пригоди одного матроса, англійця Артура Лекка, або, як його тут всі називають, Таллерте Лайєса.

Сміливий моряк ще вісім років тому досягнув, як він казав, берегів невідомого материка, розташованого на захід від Ірландії. Треба гадати, що великим штормом судно англійця прибило до берегів Азії.

Синьйор Маріо, Орніччо і я зацікавлено вислухали оповідь англійця, а пан наш, не задовольняючись записом секретаря, сам кілька разів розпитував матроса про подробиці його мандрів.

24 серпня ми проходили повз Тенеріфський мис. Як я вже казав, досі ще не випадало поганої погоди, супротивного вітру або великих хвиль.

І, коли вранці цього дня, вийшовши на палубу, я побачив, що над морем нависла важка імла, а матроси стурбовано поглядають на небо, я вирішив, що насуває буря.

Але, як пильно я не вдивлявся, на небі не можна було побачити жодної хмаринки, а дужий вітер, що сходився раніше, несподівано вщух. Отже, у нас не було причин хвилюватися, але все-таки щось важке немов висіло в повітрі.

Дивне почуття охопило всю команду, люди облишили роботу і безцільно вештались по палубі, лише адмірал наш спокійно, як завжди, розмовляв з капітаном корабля.

— Не море і не небо має нас турбувати, братику, — несподівано сказав Орніччо, проходячи мимо. — Поглянь-но на берег.

Корабель наш саме огинав мис. Я побачив великий пік Тенеріф. Але я так і не зрозумів слів Орніччо.

Раптом страхітливий удар струсонув небо й землю і повалив мене на палубу. Підвестися мені було не так уже легко, бо велетенські хвилі без шипіння і плескоту підкидали корабель до самого неба, щоб потім шпурнути його в безодню. І, оскільки не було ні найменшого вітру, це було так страшно, що я затулив обличчя руками і закричав від жаху. Мені здавалося, шо якісь потвори рухаються десь у глибині моря і збурюють ці дивні хвилі.

Я скотився до самого борту корабля і впав би у воду, якби пан адмірал не підійшов до мене і не допоміг підвестися.

— Не бійся, хлопче, — сказав він, — ми далеко від берега, і виверження не заподіє нам шкоди.

І тільки зараз я згадав про книжку, в якій розповідається саме про такі явища. Це повість римлянина Плінія Молодшого про пибель Помпеї. З вершини гори в глибині острова вихоплювалися клубища багрового диму і вилітало величезне розпечене каміння. Потім все навкруги раптово так сліпуче засяяло, що я зажмурив очі.

Коли я зміг знову глянути на Тенеріф, з обох схилів гори вже збігало полум'я. Мені стало гаряче, як біля горна у кузні, і я повернувся обличчям на захід.

Залишену в Гран-Канарії «Пінту» ремонтували повільно, аж поки адмірал, повернувшись на Канарію, не змусив місцевих теслярів і конопатчиків жвавіше взятися до роботи. Якби я не бачив цього на власні очі, я ніколи не повірив би, що пан може сам стругати дошки або лагодити паруси. Річ у тому, що зупинкою у Гран-Канарії скористались і для того, щоб змінити нарешті паруси на «Ніньї».

На Гомеру адмірал повернувся 2 вересня уже з полагодженими як слід «Ніньєю» і «Пінтою».

6 вересня всі три судна маленької флотилії вийшли з гавані в Гомері. Того ж дня нам зустрівся іспанський корабель, що йшов з острова Ферро, куди ми прямували. Капітан цього корабля попередив пана, що поблизу Ферро нас чекає засідка з трьох португальських суден. Задумали вони, як видно, щось лихе.

Пан відповів, що ніщо не зможе його примусити одхилитися від обраного шляху. І лише умовляння братів Пінсонів змусили його уникнути цієї неприємної зустрічі.

Адмірал колись пропонував свої послуга Португалії, ще раніше, ніж іспанцям. Король Жуан II, затягши тоді переговори про експедицію, таємно спорядив три судна, які вирушили на захід. Але бог покарав португальців за віроломство і наслав їм у дорозі таких страхіть, що вони змушені були повернутися.

Ця неприємна зустріч так зацікавила нашу команду, що в нас тільки й було