Читати книгу - "Слідами вигнанця"

— Що, що? — здивовано втупився в нього Балканов.

— Хіба ви не розумієте, сер? Та це ж португальська колонія! І тут кожен португалець почуває себе, як удома. Відтепер вважайте, що ви мій гість! А кожен дикун — то мій наймит!

Павел суворо глянув на Альвареса, витяг пашпорт, розгорнув його й тицьнув бороданеві просто перед очі:

— Прочитайте!

Альварес здивовано блимнув у пашпорт раз і вдруге, розгублено закліпав очима й зблід. Спробував усміхнутись, але тільки й спромігся що скривити вуста.

Павел похмуро стежив, яке враження справив на бороданя. Однак той швидко оговтався й удавано радісно проказав:

— О, то ми, виявляється, співвітчизники! Я дуже щасливий, страшенно щасливий, що зможу вам чимось прислужитися!

— А ви звідки родом? — запитав Павел.

Альварес розгубився.

— З Лісабона… Але це, можна сказати, все умовно. Я людина непосидюща й змалечку не повертався до цього міста.

Балканов посміхнувсь. «А Домбо й справді має підстави підозрювати цю людину! — подумав він. — Очевидно, якийсь каторжник, засланий до Західної Африки відбувати покарання. Може, мав високу урядову посаду й за якісь афери був засуджений. А тоді вдався до грабунку. Каже — розробив плантацію, найняв негрів, забагатів і вирішив повернутися додому. Тут щось не те… Але доведеться взяти його з собою, бо він добре знає місцевість і може стати в пригоді…»

Цю мить прибігло негреня. Воно було чомусь страшенно збуджене. Угледівши його, Альварес нахмурився.

— Гамба, кличе капітан!

— Гаразд, друже.

Матросов сидів у каюті, схилившись над картою, смоктав люльку й видихав цілі хмари диму. Як і завжди, з першого погляду здавався суворим і замкненим у собі, навіть відлюдькуватим.

Коли Павел рипнув дверима, капітан звівсь на ноги й пішов йому назустріч.

— Балканов, любий мій, настав час розлучатись! — промовив Матросов, крутячи навколо пальця коротенький ланцюжок.

— Мені вже сказав про це португалець, — відповів Павел і сів.

Капітан запропонував цигарку й глянув гостеві у вічі:

— Гадаю, що тобі знадобиться зброя.

Він узяв блискучий драгунський карабін, що стояв під стіною, й простяг Павлові:

— Бери! Попереду в тебе небезпечна дорога.

— Я маю два пістолети! — заперечив Балканов.

Але Матросов наполягав:

— Візьми цю зброю, Балканов. Вона не дає осічок. Наш кок приготував тобі харчів днів на десять. А тим часом уполюєш якусь дичину. Але пильнуйся, друже! У цій країні білі люди небезпечніші за найлютіших хижаків…

Павел не одразу второпав, що Матросов натякає на Сімоне Альвареса.

Капітан знову схиливсь над картою.

— Дивись, ми зараз отут! — показав він люлькою. — Оце — порт Бенгела. Ти в якому напрямку вирушиш?

— На схід. За триста кілометрів од узбережжя перетнемо річку Кубангу. Потім повернемо трохи на південь і ввійдемо у верхів'я Замбезі. Десь там і доведеться шукати гаубау та мукасекерів. Карта і компас у мене є.

— А що тобі треба ще? — турботливо запитав Матросов.

— Більш нічого. Я подорожуватиму з вірною людиною, — кивнув Павел у бік Домба, який несміливо заглядав до каюти.

Збагнувши, що йдеться про нього, хлопець злякано спитав:

— Гамба, що хоче роби з Домбом капітан?

— Капітан? — засміявся Павел. — Нічого, друже! Я просто сказав йому, що ми з тобою вирушаємо разом. Ти будеш за провідника. Адже стріляти вмієш? — поспитав Павел, витягти з жовтої кобури свій пістолет.

— Умій стріляй добре! Мене вчи Гонсалві! О, бум-бум! Добре стріляй! — зацокотів Домбо й мацнув ручку пістолета, що виглядав з-під набедреника.

Капітан з Балкановим перезирнулись і зареготали.

В пізні обляги «Севастополь» обережно заходив у бухту, дно якої було всіяне небезпечними підводними рифами. Навколо рифів вода клекотіла й утворювала білі кружала піни, йти далі було небезпечно, й Матросов наказав кинути якір віддалік пристані.

Тільки вранці Павел зміг роздивитися прибережне місто та околиці, наскільки це взагалі можна було зробити з корабля.

Горбкуватий ландшафт надавав Бенгелі особливої мальовничості. З-за високих тропічних. дерев грайливо виглядали будиночки. На мисі здіймалася старовинна фортеця «Сан-Філіп», зведена ще 1617 року. На півночі міста блищав проти сонця потічок Кавако, а на півдні височів укріплений військово-морський форт. Серед зеленого масиву лісів звивалися змійки втоптаних стежок — єдиних «торговельних шляхів» у цих місцях. Сонце купало м'яким уранішнім світлом розлогі шати пальм, велетенських кедрів і старих мангрових дерев. Уперше в житті Павел на власні очі бачив славновідомі терасні ліси.

Над затокою ширяли птахи. Лагідний бриз лопотів у вітрилах, пустував над лісами, які темно-зеленим килимом укривали берег і високі тераси узгір'я.

Та хоч яка мальовнича була ця місцина, вона мала ганебну назву, що їй дали найперші португальські колоністи: «Зелене пекло».

Проте Павла Балканова зараз менш за в(с хвилювали назви. Він нервовими кроками міряв палубу, чекаючи, коли, нарешті, корабель пришвартується.

Його дратували навіть галасливі чайки, що пообсідали щогли й линви. Лише коли крила-і і балакухи з тривожним вереском знялись І полетіли геть, Павел підвів голову. Біля одного борту з'юрмились матроси й дивилися на велетенського птаха, що примостивсь н гострому кораловому рифі. То був альбатрос. Гордий морський велетень, який не любить суходолу, тепер сидів на скелі, розчепіривши могутні крила, перебирав гачкуватим дзьобом пір'я й спокійно стежив за чайками, що базарювали над ним. Коли котрась із них вихопила з води рибину, альбатрос різко крикнув, змахнув крильми й погнався за чайкою. Та з переляку випустила здобич, альбатрос підхопив рибину в повітрі й подавсь у відкритий океан. З-від причалів підпливали дві тубільські піроги з чорними веслярами. На кормі першої піроги сидів білий у крислатому очеретяному брилі.

Човни зупинились метрів за п'ятдесят від корабля.

— Вам носіїв не треба? — спроквола гукнув португальською мовою білий.

— По чому візьмете? — запитав Павел.