Читати книгу - "Рiднi дiти"

Ліна і Тамара пішли.

Двері їм відчинила висока, гарно вдягнена дівчина їхнього віку. Ліна й Тамара були в таких жалюгідних платтячках, запнуті хусточками! Дівчина здалася Ліні дуже знайомою. Де й коли вона бачила її?

Хто там, Золю? — почули вони голос фрау Фогель. Золя! Золя! Ну так, звичайно, це Золя — подруга Тані, з Таниного піонертабору, Золя, про яку згадував Льова.

— Золя! — аж скрикнула Ліна.

— Ви мене знаєте? — спитала Золя. — Я теж наче вас десь бачила. — Де ми стрічалися?

— Ви не пам'ятаєте? В піонертаборі під Одесою! Я приїздила до Тані.

— Так, так! Тепер я тебе пам'ятаю, тебе звуть Ліною, — зраділа й Золя, одразу перейшовши на ти. — От добре як! Так приємно тепер зустрітися з колишніми подругами.

Увійшла фрау Фогель.

— Мамо, уяви, я давно знаю Ліну, — повідомила Золя, — це подруга Тані Стародуб. А це твоя приятелька?

Дівчатам одразу стало легше.

— І ви працюєте на кухні? — здивувалась Золя. — Чи ви сказилися? Я зовсім добре влаштувалася, і мене ніхто не чіпає. Поговоріть з мамою, вона влаштує вас кудись у канцелярію, на чисту роботу.

— Ні, нам і тут добре, — сказала Ліна, — але вся справа в тому, що весь час одержуємо повістки на від'їзд до Німеччини.

— Ну, це пусте, — махнула рукою фрау Фогель, — це я влаштую. Кому ж і допомогти, як не своїм?

Тамарочка почала гаряче дякувати і за себе, і за Ліну, а Ліні було чомусь не по собі. Чому мати Золі Зозулі — фрау Фогель? Але ж вона назвала їх своїми? І Льова казав, що бачив Золю... Адже і Льова був добре вдягнений, тримався так незалежно, працював навіть у них в газеті, а насправді був зв'язаний з підпіллям, з партизанами... Та поки що не треба згадувати про Льову.

Як важко самій розібратися в людях!

— Приходь частіше, ми підемо в кіно, — запропонувала Золя.

— Я вже забула, коли де була, — призналася Ліна. — І ніколи і не тягне нікуди. Навіть не уявляю собі, щоб можна було тепер кудись іти розважатися.

— Ну, так не слід вішати носа! — безапеляційно заявила Золя. — Треба завжди сподіватися на краще.

Адже про це і Льова казав...

Але від кіно Ліна рішуче відмовилася.

— У неї мама померла, їй не до того, — пояснила Тамарочка, боячися, що Золя образиться.

Деякий час їх не чіпали, але восени 43-го року, коли люди вже пошепки передавали один одному: «Наші близько, наші женуть фріців», облави, арешти, суцільні мобілізації посилились, Любов Федорівна знову кинулася до фрау Фогель.

— Не турбуйтеся, — сказала та, — я їх заберу з собою, а у Львові залишу у своєї родички. Хай вони сьогодні прийдуть до мене, я їх познайомлю де з ким, дістанемо документи на посадку. Ми влаштуємо дівчат у нашому вагоні, можете бути спокійні — що буде моїй Золечці, те й їм...

— Нізащо, — сказала Ліна, почувши цю пропозицію від Любові Федорівни. — Я нізащо нікуди не поїду з Києва. Краще вже вмерти.

— Та тільки ж до Львова, — спробувала умовити Любов Федорівна. — А що, як вас заберуть під конвоєм, одправлять у запечатаному вагоні? Сьогодні, казали, наша вулиця відходить до забороненої зони і звідси виселятимуть.

З району, де жила Ліна, давно вже всіх виселили. То була «заборонена зона». Останній час вона ночувала у Любові Федорівни. Раптом вихід знайшла тиха і лагідна Тамарочка:

— Знаєш що, Ліно, ми таки підемо до цих Фогелів і заберемо у них документи на посадку. Ми скажемо, що прийдемо прямо на вокзал, а з цими документами втечемо і десь переховаємося.

— Це справді краще, — погодилася Ліна.

А Любов Федорівна була в такому розпачі, що вже не знала, що краще, а що гірше.

Увечері Ліна й Тамара пішли до фрау Фогель.

— О, Золя вже на вас давно чекає! — сказала та.

Ліна перша переступила поріг Золиної кімнати і зупинилася: на канапі з Золею сиділи два есесівські офіцери. Золя була гарно вдягнена, модно зачесана, сміялася і кокетувала з задоволеним, переможним виглядом.

— Мої милі дівчатка!.. — схопилася вона з канапи і кинулася обіймати Ліну і Тамару, ніби справді вони були такими вже близькими друзями і їхній прихід був для неї великою радістю. — Знайомтеся, — звернулася вона по-німецьки до офіцерів. — Це мої подружки, фрейляйн Ліна і фрейляйн Тамара. Ми поїдемо всі разом. Мамо, — Золя вередливо надула губки, — приготуй нам вечерю! А ви, дівчатка, прошу, сідайте до столика, поки мама організує нам щось грунтовне, ми тут трохи поласуємо.

На круглому столику біля канапи стояли високі пляшки з лікером і рейнвейном, тарілки з шинкою, вази з фруктами.

Тамара благально поглянула на Ліну. Ні, втекти було неможливо, але сісти поряд з ними, ворогами, пити з ними вино? «Яке було б