Читати книгу - "Пітьма вогнища не розпалює... Том 1, Олександр Павлович Бердник"

але я не пішов додому, а бігцем подався на поле, до скирти. Сяяло яскраве сонце, і мені здавалося, що воно хутко висушить мокре вбрання, багнюка обтруситься і мама не помітить, що зі мною сталося.

Я заліз у солому і скулився в ній, як бродячий пес. Мороз міцнішав. Тяма непомітно залишила мене.

На щастя, якийсь дядько надійшов смикати соломи для худоби, він знайшов мене, вже непритомного, і хутко доправив до хати. Мене роздягли з голосінням та зойками, мама плакала, примовляла: «Що ж ти собі надумало, дурне моє, нещасне моє?» Я крізь хвилі марень доказував їй, що сонечко мене б висушило і пальтечко знову стало б як нове.

Тепла піч прийняла моє тремтяче тільце в свої тисячолітні щедрі обійми, зуби цокотіли, груди розривалися від кашлю, хвилі знемоги колихали мене, несли у безвість. Не відаю, скільки днів та ночей смерть змагалася з життям, щоб забрати мене до себе, але пам’ятаю, що саме тоді мій незримий друг, мій чарівний наставник знову приходив у гості, лікував мене, втішав, розкривав потаємні глибини інших життів та країв. Знову я відчував себе іншим хлопцем, мав інших товаришів, замислювався над загадками далеких від мене істот. Пригадую химерну історію про Ойра-хана так, як вона вимальовується вже тепер, хоч і обцяцькована зайвинами дорослих міркувань, як буває це з днищем корабля, що приходить з довгого плавання весь обліплений черепашками. Не буду розбиратися, де вигадка, де реальність, ми вже з тобою, читачу, домовилися, що неможливо провести межу поміж тим і тим, — викладу свій спогад про духовного гостя далеких світів просто, без жодного сумніву, в надії, що реальністю для нас стане те, що допоможе всім нам розкрити власну людяність глибше, аніж досі...

ХТО ТИ, ОЙРА-ХАНЕ?..
Поміж грому життя, серед горя і щастя, серед зрад і повстань чути шепіт. Шепіт, шепіт лине над світом... Слухай шепіт кохання. Одвернися від шепоту зради. Шепіт моря закличний прийми, шепіт зір осяйних не забудь, шепіт ниви, багатої зерном, згадай, колискове шептання матусі вічно, вічно в душі збережи... Шепіт, шепіт лине над світом — проникає у серце, у думи, у сни. Звідки він? Звідки він — чи від зоряних диво-світів, чи від лона Землі, чи від наших незримих Братів? Шепіт ніжності, віри, надії. Шепіт зради, обману, змії. Прислухайся, збагни, розрізни...

Вітчим виконав свою обіцянку. Він так страшно катував мене, Що баба Химка почула мої зойки, прибігла і ледве припинила криваву екзекуцію.

Вона поклала мене на лежанці і обтулила холодною м’ятою, гнівно докоряючи Семенові:

— Хреста на тобі нема, люципере! Хіба ж можна отак катувати дитя? Воно й видно, що не рідне. Бідне ти моє, безпритульне, сиротино моя безталанна! Та нікому ж тебе нагодувати, поцілувати, поніжити, та нікому ж тобі й у голові поськати! Ой Боже ж мій, Боже, за що така страшна кара невинному янголяті?

У моєму тілі біль вщухає, м’ята приємно холодить, бабині слова пливуть, мов річкові хвилі, котяться в далину, породжують чи то сни, чи химерні видіння. Де я — в містечку над Бугом... чи в селі над річечкою Росавкою? Хто я — осиротілий хлопчик Павлик чи третьокласник Сашко з Буртянської школи? Барвисті видива колишуться, сплітаються, і годі їх розібрати. Плетіть, плетіть мені чарівний килим дива, казки, небувалості!

Наді мною схиляється висока прозора постать. Мої очі заплющені, проте я знаю: прийшла мама. І не дивно, що вона прийшла, інакше й бути не може. Адже мені боляче, я самотній — мама почула й прийшла з того світу. Баба Химка так і казала: мама на тому світі. А той світ — між зірками, він мерехтить далекими світилами, він пливе місячним човном по небу, огортається сріблястими хмаринками і знову відкриває мерехтливу завісу.

— Бідний, бідний мій синочку, — шепоче ледь чутний голос. — Ходімо погуляємо зі мною...

Я розплющую повіки. Крізь рожевий туман видно мамине личко, її тонкі, прозорі руки з синіми жилками, схожими на звивини малесеньких рік. Вона молода й гарна — найкраща в світі!

— Мамо, мамочко! Ти навіки прийшла до мене? Ти вже не покинеш мене?

Мама не відповідає. Її обличчя сумовите й усміхнене водночас.

— Вставай, синочку, вставай! Надворі сонечко, політаємо трохи!

Я встаю з лежанки... чи, може, з печі? Де я, де я?.. Пливу над підлогою, попід стелею, вилітаю за матір’ю у вікно, зовсім не дивуючись цьому. Бачу знайоме подвір’я, курей у дерезі, чорний отвір печери під корінням старої верби, ту діру ми викопали разом з Тарасиком, граючись у козаків та розбійників. У небі кружляють лелеки, радісно ширяючи поміж хмарами. Як щасливо бути поряд з ними, відчувати себе таким сильним, потужним!

Але звідки чужі голоси? Чому їх чути так гучно? Один з них належить бабі Химці, а інший... хто ж інший? Він злий і ворожий! Від нього у мами міниться личко, спотворюється болем і розпукою. Вона тане, тане, як видиво поміж хмарами, а палючий біль пронизує мене наскрізь і кидає вниз, униз, униз! Яке страшне падіння! Завмирає серце від чекання: коли ж удар, об землю? Коли? А голоси гудуть, гудуть, вгвинчуються у свідомість, бентежать несподіваністю, жахливістю того, що я чую.

— Ти не руш дитини, гаспиде! Сам не зумів дати життя, то й не одбирай! У тебе рука не батьківська, чортова в тебе рука, Семене! Я тобі правду кажу!..

— Не плюйте мені в душу, бабо! Чого ви лізете в неї?

— Яка там у тебе душа? Жаба в тебе замість душі! Аби була душа — не катував би дитини. Матір згубив, а тепер — дитя хочеш довести до погибелі?

— Що ви мелете? Хто її згубив? Сама померла...

— А від чого? Гадаєш