Читати книгу - "Книжкова обитель, Домінік Фортьє"

У палаці, сповненому брязкоту металу і шерхоту матерії, тіней, які стежать за тінями, які працюють (...) чудова лицарська зала перетворилася на майстерню, в якій через світловий люк видно шарпання огидних сірих чоловіків, що скидаються на велетенських павуків, з римського нефа зробили огидну їдальню, прекрасний клуатр, монастирський двір із його витонченими стрілчатими арками став занедбаним місцем прогулянок, (...) скрізь подвійний занепад, людини і монумента, поєднаний разом і помножений один на одного. Ось що є Монт-Сент-Мішель тепер.

До того ж, на місці скинутого з дзвіниці ангела, подоба хреста.

І на завершення, на вершині піраміди, на місці, де палахкотіла величезна золота статуя архангела, бачимо, як обертаються чотири чорні палиці. Це телеграф.

* * *

Упродовж 1878–1879 років побудували дамбу, що вела до Гори святого Михаїла, по якій до 1938 року ходив потяг. Кілька років по тому зображення Гори під Окупацією нагадують дистопії, на яких бачимо, як плавають останні моделі дирижаблів над знайомими силуетами хмарочосів Нью-Йорка. В іншому всесвіті, який майже за всіма вимірами схожий на той, люди начепили свастику, вони заповнювали вагони для худоби нажаханими чоловіками, жінками й дітьми, вони спорудили табори завбільшки з міста, в яких день і ніч палали печі. Вони сплюндрували Європу, захопили Гору, заволоділи абатством.

У затоці піднявся ліс зі списів, висаджений на прибережній мілині, щоб там не могли ходити човни. Їх прозвали спаржею Роммеля. Скидалося, що ця окупація була подібною до окупації стратегічних позицій і укріплень, які потрібно захищати, зі сторожею на чатах, з регулярними обходами, патрулями на кожному розі. Нічого подібного. Пекар продовжував випікати хліб, в готелі «Матінка Пулар» і далі збивали яйця, можливо, туристів було трохи менше, та це теж не достеменно. По-суті, нічого не змінилося, і тому ніяк не вдається заборонити собі думати, що найогиднішим були не конвої смерті, не газові печі, не спалювання людей і садизм; найогиднішим була ця тиха нормальність отих усіх звичайних людей, які поглинали свій омлет посеред суцільного жаху.

* * *

Сьогодні дамба веде до великої стоянки у підніжжя бастіону. Нова армія, в металі і хромі, володіє абатством. З ранку й до вечора автобуси щільно шикуються в лінію, виблискуючи під сонцем. Уже протягом кількох років пропонують знести цю дамбу і замінити її переходом на палях, який сприятиме вільному руху води. Через сто п’ятдесят років Гора святого Михаїла знову стане островом. Вона в черговий раз відкине загарбників.

* * *

Знайомі нам сьогодні обриси Гори склалися 1898 року, коли абатство прикрасив шпиль, на якому архангел Михаїл убиває звіра Апокаліпсису.

Ця статуя — твір Емманюеля Фрем’є, він учився професії в зловісних майстернях моргу, де художники зокрема були відповідальними за ретушування мерців із трупними плямами або іншими недоліками, які могли б шокувати погляд. Тобто Фрем’є відомий найпередніше своїми анімалістичними сюжетами, серед яких бронзові басет-гаунди Наполеона і дивна статуя горили, яка тримає напівоголену жінку, схоже, попередник Кінґ-Конґа.

Статуя архангела для шпиля монастирської церкви Гори не містить нічого, окрім класики: піднятий меч, виставлений наперед щит, Михаїл, прикрашений короною і одягнутий в кольчугу, поставив ногу на щось на зразок великої риби, того самого звіра, який є втіленням зла. Я забула фігури, стерті реалістичністю, тому що вони ніби геть зникають: за плечима у Михаїла розгорнута пара великих золотих крил.

Ми потроху дізнавалися про дітей. Більшості з них було років по десять. Наймолодшому — десь шість чи сім. Перші рушили в дорогу з Німеччини, десь із Тюрингії. Їх кількість поступово зростала, як збільшується снігова куля, коли котиться. Багато хто і гадки не мав, куди прямує. В інших було таке непереборне бажання побачити святого Михаїла, що втекли, незважаючи на заборону батьків. Один з наймолодших із настанням ночі утік через вікно своєї кімнати, щоб приєднатися до ходи. Кажуть, що навіть новонароджений благав матір відпустити його і що вона аж так здивувалася, почувши, як він говорить, що впустила його на землю. Діти йшли зранку до вечора, на захід сонця. Дехто співав:

In Gottes Namen fahren wir,

Zu Sankt Michael wollen wir![4]

Більшість не казала нічого.

* * *

На схилі дня в скрипторії рідко буває світло. Ми працюємо як тіні серед тіней, капюшони піднято. Іноді я зупиняюся, слухаю скрипіння пір’їн по веле́ні[5], тоненькій телячій шкірі, і намагаюся уявити тих птахів, у яких видерли махові пера, і мертвих телят у коров’ячому череві, щоб ми могли писати на їхній шкірі, і дивуюся, як стільки смертей може вилитися у щось, схоже на життя. Переді мною, на білій поверхні, букви з’являлися одна по одній, як риби, витягнуті з глибини.

Брат Луї і далі стискає губи, коли бачить, як я сідаю до свого столу, щоб узятися за перо, і я достеменно не знаю, чи це знак того, що він незадоволений моєю присутністю у скрипторії, а чи він вважає, що книжка, переписуванням якої я займаюся, не варта