Читати книгу - "Право на істину, Олег Костянтинович Романчук"

Тим часом “студентка” закінчила перемальовувати взір. І тепер вкладала зошит і фломастери до тайстрини.

Я підійшов до гуцула. Пояснивши, що пишу нарис про тутешній край, попросив старого додати кілька слів до розповіді, щоб повніше використати легенду в своєму матеріалі.

Дідо Юра пильно глянув на мене і, хитрувато примружившись, відказав:

— Можете повісти своїм чительникам, що мавка іноді з’являється в замку.

— Це що ж — привид чи дух? — спробував я пожартувати.

Гуцул осудливо похитав головою.

— Коли народжується молодий місяць, Любава з’являється у замку… Довго зорить на свій рушничок, а потім щезає.

— Ви бачили її? — запитав, щоб не образити старого.

— Один раз замолоду. Коли ще парубкував. А затим — відколи почав тут сторожувати.

Помовчавши, додав:

— Ви також можете побачити її… Якщо дуже захочете і коли й справді повірили у легенду. Нічого правдивішого немає на світі за давні перекази… Отож приходьте. Наступної ночі повинен народитися молодик.

Ми тепло попрощалися. Окрім мене та дідо Юри, в залі нікого вже не було. Гарненька чорнявка також встигла щезнути, а я неодмінно хотів з нею познайомитися. Здалася вона мені якоюсь незвичайною. Ще раз подякувавши старому за оповідь, заспішив до виходу.

Дівчину з писаною тайстриною я помітив, коли вона проходила крізь головну браму замку; трохи далі вертали до турбази екскурсанти. Сягнисто крокуючи, я подався слідом.

“Студентка” йшла попереду мене на відстані щонайбільше трьох-чотирьох метрів. Хода її була невимушена, легка. Здавалося, що дівчина не торкається землі, а летить над нею. Сама струнка, приваблива, вона ніби магнітом приваблювала мене до себе. Завваживши нежданого переслідувача, час од часу озиралася й іронічно всміхалась, її чорні, схожі на вуглинки очі немов щось промовляли. Мені здалося, що вона ЩОСЬ ЗНАЄ… Чи не кепкує часом зі столичного прибульця, який повірив у легенду?

Я наддав ходу. Порівнявшись, коротко відрекомендувався.

— А я мавка, — засміялась у відповідь дівчина.

— Жартівниця, бачу, з тебе нівроку.

— Легенда живе…

— Однак і мавки мають імена, чи не так?

— Мене зовуть Зоряною.

— Гарне ім’я — Зоряна.

— Усі мавки мають ладні імена.

— І, звісно, всі такі ж вродливі?

Дівчина легким порухом відкидає з очей волосся, яке розкуйовдив теплий вітрець. Насмішкувато вдивляється в мене.

— То, виходить, маю справу з журналістом?

— Нині так. Колись ним не був.

— А ким був, якщо не секрет?

— Шукачем.

— І кого ж шукав?

— Самого себе.

— Ну і як? Успішно?

— Ще не знаю. Ця філософська проблема віддавна допікала багатьох.

— Треба прислухатися, що підказує душа, і не завжди керуватися самим лиш розумом.

— Ти так гадаєш?

Моя знайома немов не чує запитання. Незмигно дивиться мені в очі, відтак сама перехоплює ініціативу:

— Що таке, на твою думку, творчість?

І тут же відказує:

— Особисто мені здається, що це не що інше, як намагання людини зберегти своє Я. Індивідуальне і неповторне у розмаї буття. Продовжити його в майбутнє.

Помовчавши, додала:

— А в творах мистецтва саме і проявляється жага вічного життя, невмируще бажання пізнавати навколишній світ, оспівувати його красу зрозумілою для всіх мовою. Можливо, саме в цьому і криється сенс життя, його стимул?

Я здивовано позирав на дівчину, віддаючи належне її способу мислення. А моя супутниця тим часом розвивала свою думку далі:

— Сьогодні майже всі відвідувачі замку відзначили, що рушник Любави — справді високохудожній мистецький твір. Чому? А тому, що в ньому відображене життя. Глибокі почуття, переживання можна відчути, лише спілкуючись з природою, добрими людьми. Саме стан природи — тиша, шум верховіття, шепіт хвиль — здатні надихнути на справжній твір. Я перемалювала орнамент з рушника. Чим він мене привабив? Він живий і промовистий, кожен його елемент існує за законами краси природи. Вже сам по собі він є дивовижною мовою навколишнього світу, призначеного не лише для очей, розуму, почуттів, але й для чогось більшого. Значно більшого і важливішого, що люди усвідомлюють далеко не завжди.

Якийсь час ми йдемо мовчки. Я першим порушую мовчанку.

— Якщо не помиляюся, твоя майбутня спеціальність — художник?

— Художниця?.. — якось дивно, сама до себе повторює моє припущення Зоряна.

І тут-таки, ніби збентежившись, сміючись відказує:

— Майже вгадав, майбутня вишивальниця.

— Прикладне мистецтво? — уточнюю.

— Еге ж.

Знову мовчимо, крок за кроком відміряючи дорогу, яка поступово переходить у гірський плай.

Смеркало. Червоне апетитне яблуко, дозрівши протягом дня в небесному саду, готувалося впасти десь межи гір, де його ніхто не встигне відшукати за коротку літню ніч, а на ранок знову вродиться в лазуровій вишині, щедро сіючи життя.

Вдалині, на фоні облисілої кичери, замаячів гостроверхий дах турбази. Коли до “Беркута” залишилось трохи більше кілометра, Зоряна зупинилася. І тут я помітив, що ми стоїмо біля ледь помітної стежини, що зміїлася в глиб оповитого таїною і присмерком заповітного букового лісу.

— От ми й прийшли, — мовила юна горянка. — Йдучи цією стежиною вниз, хвилин за тридцять можна натрапити на хатину лісника — мого вуйка. Сьогодні вже пізно, а завтра чекатиму в гості.

Сучасна мавка подала на прощання свою маленьку долоню. Розійшлися: вона в лісові нетрі, а я назустріч оазі цивілізації — модерному пристанищу туристів і мандрівників.

Вранці наступного дня, нашвидку з’ївши