Читати книгу - "На дикому Заході, Фрідріх Герштеккер"

— Що, Вестоне, довго час тягнеться, га? Ви змерзли. Чого ж ви не взяли ковдри? Я ж вам казав. Нічого ще не чути?

— Не чути, — похмуро відповів той. — Якщо мені доведеться чипіти тут цілу ніч без ковдри й вогню, то я до ранку дам дуба.

— О, то була б для судді втрата — щонайменше двадцять доларів! — Котон, бо то був він, засміявся. — А втім, я не думаю, що нам іще довго доведеться чекати. Раусон знає там кожен закуток, і Джонсон, мабуть, теж, отже ніякої халепи не повинно статися. А крім того, ви ж самі казали, що завтра вдень Раусон збирає в селищі людей на молитву. Тому, він зробить усе, що зможе, аби тільки вчасно прибути туди й не викликати ніякої підозри. Я не люблю того лицеміра, але в нашому ділі пін спритний. Видно, що походить з північних штатів.

— Тепер усюди тільки й мови, що про вбивство Гіскота, — сказав Вестон. — Певне, що його Браун уколошкав. Проте разом з ним називають і ваше прізвище.

— Моє? Отуди к чортовій матері! — До чого тут я? Та я того йолопа навіть не бачив зроду! Хоч би що де сталося, а звинувачують мене!

— А вам хіба не все одно? — мовив Вестон. — До того ж, вам на карб ставлять не вбивство, а гроші! Гіскот, буцімто, мав у кишені виторг за трьох добрих коней, чотириста чи п'ятсот доларів. І їх не стало.

— Слухайте, Вестоне, Браун же ніколи не мав з нами ніякого діла. То навіщо ж йому був той регулятор?

— Хіба я знаю? Жінки в селищі балакають, нібито Гіскот і Браун домагалися тієї самої дівчини. Того й полаялись. Але то все дурниці. Головне, що ми здихалися Гіскота. А хто його вбив і за віщо, нам байдуже.

— Ну, Гасфілд теж не дасть собі в кашу наплювати, і якщо він довідається про нас, буде нам непереливки. Я взагалі ще не знаю, як ми заплутаємо сліди, щоб ті пройди не злапали нас. А як попаде заєць вовкові в зуби, то пропала його шкурка.

— Не бійтеся, засміявся Вестон. — Раусон так хитро задумав справу, що хоч кого обдуримо. Дивіться: не доїжджаючи до річки, вони знову звернуть на дорогу.

— На дорогу? — здивувався Котон.

— Атож. На широку дорогу, щоб добре було видно сліди. Потім забредуть у річку й не виїдуть з неї.

— Як це? Не сидітимуть же вони в річці! А далі куди?

— Униз річкою, аж поки відпливуть далеко, а тоді знову на берег.

— Коні так довго не захочуть плисти.

— Того я й сховав он там човна. Он, бачите, прикритий в'язкою очерету! А там за ним ще один. З човнами ми чудово зможемо доправити коней до того місця, яке призначив Раусон. А звідти вже вам доведеться вести перед, бо я не знаю дороги на острів. Джонсон тим часом справить переслідувачів на хибний слід, і, якщо йому поталанить домогтися свого, ми будемо убезпечені, а надто, як завтра ще й дощ піде.

— Це все добре, тільки фермери із Спрінгкріку не такі дурні, щоб повірити, ніби ми з кіньми пурхнули в повітря.

— А нам і не треба, щоб вони так думали. Саме тепер і починається найцікавіше. Тут унизу, біля самої води, на камінні стоїть мій кінь, ваш…

— Мій?

— Ваш і двоє Джонсонових. Як тільки ми попливемо з пригнаними кіньми, Джонсон побреде з нашими трохи вгору — тут річка не дуже швидка. А біля переправи сяде на коня і чимдуж пожене табун дорогою, наче прямує до Гарячих Джерел. Якщо переслідувачі примчать аж завтра чи післязавтра, а до того ще й випаде добрий дощ, то все це буде непотрібне. Коли ж вони женуться слідом за… зайнятими кіньми — а це, либонь, так і є, — то вважатимуть сліди, що ведуть до броду, і сліди, що ведуть від броду, за ті самі й кинуться по них. А наздогнавши Джонсона, побачать, що коні зовсім не їхні. Джонсон скаже, начебто ні про що й гадки не має, і вони переконаються, що їхали по хибному сліду, та буде вже пізно.

— А як вони його не наздоженуть? — спитав Котон.

— Ще краще. Тоді він манівцями прижене коней на острів, продасть їх і повідомить, що скоро прибуде ще табун.

— Що? Продасть мого коня?

— Не будьте дурнем, Котоне, — засміявся Вестон. — По-перше, ви дістанете за нього гроші, а по-друге, вам треба звідси тікати якомога швидше.

— А до чого тут мій кінь?

— Я вас добре знаю і ніколи не повірю, що ви поїдете з округи на своєму власному коні.

— Ай справді, Вестоне… мудра думка. Я вже навіть наглядів собі коня.

— Слухайте, Котоне, я вас хочу щось спитатися. Я вже стільки разів чув про той острів, а тепер, мабуть, і сам там побуваю. Скажіть-но, що то воно, в дідька, за така місцина?

— Не можу вам розповісти, — таємниче мовив Котон. — То дуже заплутана історія. Скажу тільки, що він лежить на Міссісіпі і що його мешканці прихильні до нас. Сам я теж не бував там.

— На Міссісіпі лежить багато островів. Розкажіть докладніше! Яке його число? Ви ж знаєте, що на тій річці всі острови од верхів'я і аж до пониззя мають своє порядкове число?

— Ще б пак! — глузливо посміхнувся Котон. — Але ж я не маю права сказати його. Та ви скоро й самі про все дізнаєтесь. За кілька днів ми будемо там. А до того часу потерпіть. Що то?

— Цитьте! — сказав Вестон. — То пугач. Раусон теж мав крикнути пугачем. Про всяк випадок я відповім, усе одно тут нікого немає.

Він приклав пальці до рота і теж озвався пугачем.

Зненацька