Читати книгу - "Небесний гість, Олександр Романович Бєляєв"

Аркусов так міцно обняв старого астронома, що той трохи не задихнувся.

— Чого ж ви душите мене? От навіжений! Просто навіжений! — бурчав Тюменєв, а сам ледве не плакав з радощів. — Невже це все мені привиділось? Га? Аркусов! Ви? Дайте тепер я вас помацаю. Може, ви — оптичний обман, галюцинація розладнаної уяви. Ні, начебто справжній. Але яким чудом?

— Не чудом, Іване Івановичу, а, так би мовити, на законній науковій підставі. Ох, любий професоре! Ви не можете собі уявити, як мене мучила совість, що я злякався і відмовився летіти з вами. І потім я не міг примиритися з тим, що ви назавжди покинули нашу Землю. Олена Гаврилівна всі очі виплакала. Вона незабаром зрозуміла, а може, і з самого початку догадувалася, що ви вирушили в таку експедицію, з якої не повертаються. Та все ж вона молодчина у вас. Сльози котяться, але жодної скарги. «Так треба було!» — каже.

Ну от. Усі-всі на Землі хвилювалися, навіть піонери писали статті про те, щоб організувати спеціальну експедицію для вивезення професора Тюменєва та його супутників з Бети назад до нас. Я поїхав у Москву в цій справі і там узнав, що уряд уже давно готує цю експедицію.

— Як же так? Що за експедиція?; На чому ви летіли? — закидав питаннями Тюменєв.

— Про все оповім, Іване Івановичу. Тут вам пощастило. Незабаром після вашого відльоту в нас на Землі сталася подія надзвичайної ваги, хоча про неї довго ніхто не знав. Пам'ятаєте молодого московського вченого Синицина? Він до нас в Абастумані відпочивати приїздив і розповідав про свою нову електронну гармату. Ну от, цьому Синицину пощастило-таки оволодіти атомною енергією.

— Невже? — вигукнув Тюменєв. — Адже це колосальний переворот!

— І не кажіть, Іване Івановичу. Землі не впізнаєте. Всю техніку дороги дном перекинуто. Потужні Дніпрогеси, можна сказати, в кишені жилетки.

Тисячосильні карликового розміру двигуни. Поїзди небувалої довжини, вантажопідйомності і швидкості… Одним словом, могутність людини стала майже безмежною. Тепер цілком можливі і міжпланетні подорожі. Та ще з яке швидкістю!

Я вже давно розмовляв з вами не з Землі, не з Абастумані, а з ракети під час польоту. От чому я просив вас подавати радіосигнали. У нас такі апарати, що за цими сигналами ми точно спустились на місце вашого тутешнього проживання. Капітан навіть побоювався, щоб не сісти вам на голову.

— Так покажіть же скоріше свою ракету! — нетерпляче вигукнув Тюменєв. — От уже й справді несподіванка!

— Бачите, Іване Івановичу, які справи, а ви кажете… Признайтеся, що, мабуть, за старою звичкою, обізвали мене базікалом? Ну ходімо! — Аркусов пояснював далі: — У нас на ракеті багато і людей, і запасів харчів, і приладів. Якщо Савич та Архімед ще живі, ми розшукаємо їх, що б там не було.

— Навряд чи вони живі, — зітхнув Тюменєв.

— А чому б і ні? Хіба ви самі не висловлювали припущення, що на Беті можуть бути поживні речовини рослинного й тваринного походження? Тільки вам не щастило знайти їх, бо ви майже нікуди не ходили. Тепер ми всю планету обнишпоримо, у всі закутки заглянемо, всі її таємниці відкриємо.

І Аркусов, знову обнявши Тюменєва, вигукнув:

— Любий професоре, який же я радий, що бачу вас!

— Ну, ну, знову давитимеш, — бурчав Тюменєв, непомітно для себе переходячи на «ти». — І так уже всі соки з мене витиснув. То ж бо й воно. Бачиш? — Тюменєв змахнув з вії сльозу.

Щороку 6 травня — у день повернення на Землю, — за встановленим звичаєм, в Абастумані збиралися всі учасники польоту на планету Бета: професор Тюменєв, Архімед, Савич і численні члени «рятувальної» експедиції на чолі з Аркусовим.

За великим чайним столом головувала Олена Гаврилівна. Щастя омолодило її.

Починались нескінченні спогади. Гості і наукові співробітники обсерваторії з інтересом слухали розповіді Архімеда й Савича про їхні пригоди на Беті і про те, як їм пощастило зберегти життя.

Архімеда не дуже легко було вмовити оповідати про свої пригоди, зате Савич залюбки і докладно розповідав про блукання по планеті.

— …І раптом, можете уявити собі, орхідея присунулася до мене і вже розкрила химерно скручені синьо-зелені, всипані золотистими цяточками пелюстки з’явним наміром схопити мене цими пелюстками. Та я, звичайно, не розгубився… — натхненно говорив Савич, картинно розмахуючи руками.

Дівчата захоплено дивилися на нього, як на безстрашного героя. Тюменєв слухав і добродушно всміхався. Він уже знав справжню ціну Савичу — людині з незначними, але легко помітними вадами і великими прихованими достоїнствами.

— Що ви на це скажете? — спитав містер Карлсон, закінчивши розповідати про свій проект.

Крупний вуглепромисловець Гільберт нічого не відповів. Настрій у нього був паскудний. Перед самим приходом Карлсона головний директор повідомив його, що справи на вугільних шахтах ідуть вкрай погано. Експорт зменшується. Радянська нафта дедалі більше витісняє конкурентів на азіатському і навіть на європейському ринках. Банки відмовляються надавати кредит. Уряд вважає, що далі субсидувати велику вугільну промисловість неможливо. Робітники страйкують, зухвало висувають нездійсненні вимоги, погрожують затопити шахти. Треба знайти якийсь вихід.

І саме в цей момент, ніби глузуючи з нього, доля підсилає якогось Карлсона з його божевільним проектом.

Гільберт хмурив руді брови і м'яв довгими жовтуватими зубами запашну сигаретку. На його бритому заклопотаному обличчі застигла