Читати книгу - "Ловці перлів, Мирко Пашок"

Музики цієї ночі мало струни не порвали. Пан Попастратос виконав турецький танок з ножами, і його успіх набагато перевершив славу Бабелонового танку з парасолькою. Але улюбленцеві товариства, Абдаллахові Бен Алі не сподобалося обличчя пана Попастратоса. Тоді пан Попастратос попросив дві палиці й, спираючись на них, зробив стойку, продемонструвавши блискуче виконання. Але й це не принесло йому визнання з боку Абдаллаха — той заявив, що цей невірний, цей вошивий блазень набрид йому ще на Дахлаку.

Тільки після цього пан Попастратос пішов додому й цілісіньку ніч гриз собі нігті: була в нього така погана звичка, яка приносила йому велику полегкість у хвилини душевних переживань.

Він гриз нігті й наступного дня, а нахуду свого корабля, який прийшов по вказівки, викинув, кленучи, з хати. Щоправда, за дві години він сам розшукав нахуду, поплескав його по плечі, дав жменю турецьких сигарет і чемно попросив негайно лаштувати корабель до відплиття.

Але не встиг «Ель-Сейф» залишити гавань, як налетіла чорна хмара — рідкісне явище в Червоному морі, а слідом за нею прудкий вітер погнав череди велетенських хвиль. Панові Попастратосу не допомогли ні прокляття, ні вимахування кулаками. Він змушений був чекати, коли шторм ущухне, й вирушив лише через два дні, взявши курс на Йєменський порт Ходейду.

Шторм, який затримав пана Попастратоса в Массауа, виявився фатальним для нахуди «Йємена».

Закінчивши другу ловитву, хаджі Шере ще за гарної погоди повернувся до Джумеле, щоб продати здобич Алі Саїдові. Вилов був небагатий: купка біль-біль і п'ять чи шість перлин крупніших, але жодна з них не була досконала. Весь вилов увійшов до невеличкого червоного клаптика й не вартий був навіть чверті ціни Раскаллиної перлини. Та ще й Саїд заплатив мізерно мало й не додав жодної монетки… Відтоді, як сон його почала стерегти варта, а їжу куштував невільник, а надто після Абдаллахової втечі, Алі Саїд став нестерпно підозріливий і сварливий, отож краще було не сперечатися з ним.

Навісніючи від власного безсилля, хаджі Шере та Бен Абді повернулися на корабель і заплатили ловцям гірше, ніж будь-коли раніше, бо хотіли компенсувати собі хоча б частину втраченого зиску.

— Нас пограбовано! — скиглив хаджі Шере. — О, коли ж нарешті визирне аллах зі свого шовкового намету й виправить на землю ангела справедливості та помсти?

— Іншаллах! — заволав Бен Абді. — На все його воля. А поки що ми повинні терпляче нести тягар найтяжчих кривд, і ви, люди, разом з нами.

Так говорили вони, даючи по одній дрібній монетці на двох, бо дрібніших монет не існувало. Кожен другий ловець залишався з порожніми руками й починав кричати, не розуміючи, що це діється.

— Поділіться між собою! — бурмотів хаджі Шере, кидаючи люті погляди на всі боки. — Одна монета на двох!

Та ловці ніяк не могли зрозуміти, що це сталося, й тоді зчинився страшенний гармидер. Серіндж Бен Абді заревів, перекричавши всі голоси:

— Тихо, ви, отара баранів! Одна монета на двох, сказав нахуда! Чи ви не чуєте, тупоголові барани, яким море розчавило вуха?! Дякуйте аллахові. Маєте щастя, що хоч це одержали! А що маю я, або що має нахуда? Лише дванадцять ваших бездонних горлянок, ото й усе…

— Читайте фатиху, — вигукнув раптом хтось.

Це був Шоа, який наважився вигукнути, сховавшися за спинами інших.

Розлютовані нахуда й серіндж занишпорили очима. Але раптом до вигуку Шоа пристали інші ловці, їхні голоси лунали вже не так весело й напівжартівливо, як тоді, коли Саффар уперше подав їм приклад, а грізно, настирливо, люто, з підозріливою наполегливістю:

— Читайте фатиху! Так, присягайте!

— Клятвопорушники! — гукнув і свого Шоа, все ще ховаючись за іншими ловцями.

Буря голосів зростала, й нахудині очі затанцювали, штрикаючи то одного, то другого, але скрізь наражаючись на гнів. І він клякнув — удруге в житті — щоб разом із серінджем присягтися голим норцям у тому, що він їх не пограбував. І, вимовляючи уголос святі слова, він вергав подумки пекельні громи на того, хто перший подав ідею, щоб вони присягалися, — на Саффара, на цього нікчему, в якого, на жаль, Бен Абді так невдало швиргонув ножем.

Здавалося, ніби фатиха діє, як олія, полита на рану або на розбурхане море; ловці притихли й також молилися. А над обрієм уже піднімалася хмара, схожа на сизе крило голуба. Але хаджі Шере в гніві своєму не бачив цього, не помітив її також Бен Абді, бо і його засліпила лють.

Вони вийшли в море, а хмара на обрії тим часом зростала, схожа на голубине крило, бо вітер розмазав її обриси по небу, наче пташині пера. «Йємен» плив уже з годину, коли, нарешті, нахуда помітив небезпеку. Але й тоді він іще вагався, не поспішаючи повертатися назад, до Джумеле, бо повітря було свіже, а не задушливе, як перед бурею. Та раптом знявся вітер, хоч дві третини неба були ще чисті, й, напнувши вітрила, так трусонув кораблем, що мало не зламав щоглу.

— Спустіть вітрила! — закричав хаджі Шере й кинувся до щогли. Але тої ж миті новий шквал струсонув кораблем і швиргонув нахуду на край палуби. Хаджі Шере міг би ще схопитися за дерев'яний борт, але спіткнувся об моток линви. Тут судно різко нахилилося… Й хаджі Шере, замахавши руками в повітрі й верескливо зойкнувши, перелетів через борт. Він одразу ж зник у западині між двома хвилями, яка, мов дитяча колиска, погойдуючись, чекала на нього долі. Ще мить було видно поли нахудиного білого бурнуса, що звивалися, наче щупальця, — а тоді Штабель рвонув уперед, і нахуда зник.

І раптом настала тиша, як це часто буває перед штормом.