Читати книгу - "Ловці перлів, Мирко Пашок"

— Киньте линву! — вигукнув серіндж.

Линву кинули, але хвилі над нахудою вже зімкнулися, й колиска перетворилася на труну; це й не дивно, бо хаджі Шере зовсім не вмів плавати, хоч провів усе своє довге життя на морі.

— Стрибайте по нього! Пірнайте! — заревів серіндж.

Але ловці не ворухнулися, вони мовчки стояли навколо серінджа. А потім за його спиною озвався чийсь голос:

— Ми ловці перлів, а не ловці нахуд!

Бен Абді блискавично крутнувся…

— І не ловці серінджів! — знов озвалося за його спиною.

Серіндж знову крутнувся. І знов не побачив нічого, крім німих облич… Тоді він кинувся до піддашку, де мав рушницю. Але раптом зупинився. Він був сам — і відчував це. Зненацька серіндж відчув щось схоже на жах або принаймні на страх. Він був сам серед ворогів… І знав, чому вони — його вороги.

Тож серіндж зупинився й повернувся, ніби боячись нападу.

Ловці стояли нерухомо, але в очах у них щось горіло. Це схоже було на малесенькі копійки, які щомиті могли злитися в єдину величезну пожежу, а поки що лише блимають, стримувані подивом. Так, ловці були приголомшені незнаним досі почуттям, яке зненацька народилося в них і якого вони не могли ще збагнути, — почуттям власної сили. Але воно існувало, це п'янке почуття, яке розпирало їм груди, це дивовижне, якимсь чудом народжене усвідомлення того, що цієї миті вони тут пани і серіндж боїться їх. А серіндж тим часом тремтів від жаху, нітився, і його товсте драглисте обличчя посиніло… І тоді раптом Бен Абді у своєму білому одязі став схожий на велику перелякану свиню, цю нечисту тварину, прокляту самим пророком. Серіндж боявся їх!

Так вони й стояли нерухомо — смагляві ловці та один білий чоловік, схожий на свиню, але ще гірший від цієї нечистої тварини, тому що був утіленням безмежної жорстокості, безлічі довголітніх злочинів, за які, безперечно, аллах скарає його так само, як скарав оце хаджі Шере.

— Іншаллах! — вигукнув на цю гадку Шоа. — Здійснилася воля аллаха. Гнів аллаха скарав нахуду!

— Так! Бо не можна пірнати під час шторму! — вигукнув молодий сомалієць, майже дитина, серце в якого було по-дитячому м'яке. — Аллах так схотів…

— Мовчи! — обірвали його. Про нахуду ловці вже забули. Вони дивилися на серінджа, який стояв посеред них, наче в колі суддів.

І серінджів страх раптом змінився на жах, крижаний холод скував йому жили, а очі мимоволі звернулися до неба, як очі того, що чекає смерті, — і вгледіли там порятунок.

— Гнів аллаха! — зойкнув Бен Абді, показуючи пальцем на обрій, на клапоть чорної хмари, яка хижо мчала прямо на корабель. — Гнів аллаха загрожує нам, о люди!

Ловці перелякано дивились угору. Цієї миті минуло безвітря, вітрило на щоглі як оком змигнути напнулося й стрельнуло, мов батогом.

— Спустіть вітрила! — закричав серіндж. — Швидше, доки вас не змів з палуби аллах!

Ловці здригнулися; п'янке почуття сили зникло з їхніх грудей, і залишився самий тільки жах. Той невиразний, всюдисущий жах, одвічний жах перед усім таємничим, який від народження супроводжував їх усе життя.

— Аллах акбар! — зашепотіли вони.

— Розверніть корабель! — горлав серіндж; він знову був паном.

Ловці слухняно кинулися до своїх місць. Повернули корабель, спустили всі вітрила, крім трикутного клівера на носі, але й його було досить, щоб корабель щодуху мчав навперейми хвилям, які тепер були вже не гладенькі, а пошматовані, вкриті сичавою піною. Хмара на цей час вже запнула ціле небо, й лише вузенький пружок на обрії мінився барвами — з яскраво-лимонного ставав червоно-мідним. Справжній шторм тільки починався. Але «Йемен» вчасно доплив до Джумеле й став під захист тамтешнього невеличкого рейду.

Чекаючи в Джумеле погожої днини й нового нахуди, ловці одного разу насмілилися і, збуджені згадкою про чудесну силу, яку вони відчули в ту критичну мить, підступили до серінджа, вимагаючи скасування способу «троє в гурі» й повернення до колишніх порядків. Вони гадали, що то покійний хаджі Шере вигадав таку карусель.

Серіндж Бен Абді вислухав їх, склепивши повіки, а тоді зареготався. Він уже не відчував ні страху, ні жаху, він уже був не сам — мав за спиною Джумеле, а в Джумеле — каїда. Бен Абді реготав з їхньої наївності. Реготав, гордий за «витвір свого розуму», який наводить на ловців такий жах. Реготав і з помсти за ту прикру хвилину, яку він пережив під час шторму.

— Ви ловці перлів, — сказав він. — А не ловці вигод.

— Не можна пірнати, коли штормить, — заперечив Шоа, зрозумівши його натяк.

— Але можна пірнати, коли вас троє в гурі,—відповів з посмішечкою Бен Абді й, почухавши собі між лопатками, додав: — Іншаллах.

І ловці похнюпилися, з жахом згадавши страшну чорну хмару, страхітливу тінь на небі, що було, як вони вірили, обличчям аллаха. І серця їхні сповнилися великим відчаєм.

Невдовзі після цього шторм ущух, і прийшов новий нахуда.

В цей час пан Попастратос був уже на шляху до берегів Йємену, на шляху до Ходейди.

У Ходейді пан Попастратос, очевидно, бував і раніше. Турецькі чиновники, що піднялися на палубу, як тільки корабель кинув якір, поводилися з ним по-дружньому. Йемен тоді ще був частиною Оттоманської імперії.

Перше, куди навідався пан Попастратос у Ходейді, була кав'ярня. Проте обрав він не Йєменську, а турецьку кав'ярню, тому що ненавидів кагву мур. Отож, зайшовши до турецької кав'ярні, він замовив собі каву по-турецьки, тобто без присмак і в мідній посудині, в якій вона й вариться.

Кава, що родить у Йємені,— найкраща в світі. Пан Попастратос знав це не лише з чужих слів, а й з власного досвіду. Колись такої думки були в усьому світі, недаремно ж бо найкращу каву називали, та й зараз іще називають, — мокко, на честь маленького порту Ель-Мокка на півдні Йємену. Справжнє мокко завжди