Читати книгу - "Помилка Олексія Алексєєва, Олександр Лазаревич Полещук"

— І цю вимогу задовольнили?

— Так, обчислення Алексєєва були загалом досить переконливі, а поворот площини орбіти, на якому він наполягав, ніяк не впливав на решту вимірів. І результат виявився вельми цікавий. Сонце, як відомо, рухається в точку неба, що знаходиться в сузір’ї Геркулеса й зветься апексом Сонця. З допомогою ж фотографій, переданих на Землю, вдалося дуже точно визначити відхилення світлового променя поблизу Сонця. Фотографії він наводить. Справді цікаво…

— Не відвертайте свою увагу, Григор’єв, ми слухаємо, — загули навколо.

— Ось погляньте, — Григор’єв підніс угору й показав усім велику фотографію з чорним диском Сонця та світлими плямочками зірок навколо, — бачите, тут видряпано стрілки проти тих зірок, зображення яких змістилося, бо світловий промінь поблизу Сонця…

— Має форму гіперболи! — вигукнув Топанов. — Я все згадав. Усе! Продовжуйте, я все потім поясню.

— Так, світловий промінь викривлюється поблизу мас, що притягають його, про це знали, та Алексєєв висловив припущення, що попереду за рухом Сонця викривлення променя буде більше, ніж з другого боку Сонця, в цьому суть передбаченої ним асиметрії.

— І дослід підтвердив розрахунки Алексєєва?

— Так, на одержаних фотографіях зміщення зірок попереду Сонця виявилося трохи більшим за можливу помилку експерименту.

— Все згадав, усе, — квапливо заговорив Топанов. — Цей експеримент якнайбезпосередніше стосується робіт Алексєєва, якнайбезпосередніше. Років півтора тому Алексєєв завітав до мене. Зайшов до кабінету, сказав, що приїхав на один день, бо його викликали в Комісію по проведенню Міжнародного геофізичного року. Почав я його розпитувати. Він сказав, що все дуже складно, та потім побачив нову парникову раму. Це була стандартна рама з натягненою на неї прозорою й пружною плівкою. На той час майже новинка, і я саме займався якимись організаційними питаннями щодо масового випуску таких рам.

— А ось з допомогою цієї плівки я, здається, міг би пояснити суть справи, — сказав Алексєєв.

Він поклав раму на стіл, зняв із полиці круглу важку чорнильницю, поставив посередині: плівка прогнулась.

— Ми такою моделлю, — сказав мені Алексєєв, — користуємось, щоб демонструвати поля тяжіння. У вас знайдеться якась кулька?

Знайшлася й металева кулька. Алексєєв, показуючи на чорнильницю, мовив:

— Хай це буде сонце. Можна кинути кульку так, що вона обертатиметься навколо чорнильниці.

Він кинув кульку, і справді, кулька зробила з десяток обертів, вона бігла по прогнутій під вагою “сонця” — чорнильниці поверхні плівки, з кожним обертом наближаючись до центра.

— А якщо ми хочемо показати наочно, як поводитиметься частинка світла, проходячи поблизу Сонця, то кульці треба надати більшої швидкості.

Алексєєв знову кинув кульку, та промчала повз чорнильницю й вискочила на підлогу.

— Бачили? — питав мене Олексій. — Помітили, що кулька йшла не прямо, а наче притягнулась до “сонця”? Сонце викликає своєрідне викривлення простору навколо себе. І я не думаю, що його можна пояснити, як робив це Ейнштейн, самим лише “заломленням гіпотетичного середовища навколо маси, що притягує”, тут… справжнє заломлення, Максиме Федоровичу.

— Але як це перевірити?

— Тільки, коли вийти за межі Землі, тільки в космосі. Земна орбіта не дозволяє перевірити точніше. Адже якщо Земля й Сонце перебувають не в порожнечі, а в якомусь середовищі, то це середовище майже зовсім невловиме… Так, так, — тільки й говорив Алексєєв. Я спитав його, чи справді він вважає, що навіть порожній простір заповнює щось таке, що ущільнюється перед Сонцем, яке рухається.

— Чи може ущільнюватись порожнеча? — перепитав Алексєєв. — Природа боїться порожнечі, казали в давнину. Природа не знає порожнечі! — скажемо ми сьогодні. Та хіба можна назвати порожнечею те, що стало колискою зірок, колискою галактик?! Лише в людській думці може існувати поняття “ніщо”, природа його не знає!

— Виходить, є щось таке, що заповнює фізичний простір? — запитав я.

— Не заповнює, ні! Є сам фізичний простір. Ось я й хочу простежити, як це “ніщо”, даючи дорогу велетню Сонцю, буде взаємодіяти з світловим променем.

— Але ж позад Сонця теж можуть виникати якісь цікаві ділянки. Адже, по-вашому, виходить, що Сонце рухається в якомусь матеріальному середовищі.

— Так, цілком правильно. До того ж динаміка цього середовища дуже складна, в ньому можуть виникати…

— Завихрення?!

Алексєєв глянув на мене й сказав:

— Обов’язково! І в одному з таких вихорів колись народилася Земля… Можливо, вся наша Сонячна система, всі планети, всі супутники планет і являють собою уречевлений зліпок таких вихорів у міжзоряному середовищі. Можливо, й зараз у якомусь куточку нашої системи відбувається непомітне, але невпинне й безперервне творення нової планети чи нових супутників. Офіційно я поставив питання про перевірку асиметричності ефекту Ейнштейна, та якщо правда на моєму боці, то це приведе до важливих висновків.

— І як же я міг забути про нашу розмову! — скінчив Топанов.

Сьогодні я застав усіх членів комісії за дивним заняттям. Біля довгого столу, що стояв під деревами, сиділи дуже серйозні й ділові люди і розв’язували головоломки. Якось я мав нагоду бачити в парку культури та відпочинку приблизно такі ж дротяні головоломки. З фігур, вигадливо зігнутих із товстого сталевого дроту, треба було зняти кільця; деякі фігури з’єднати в одну; Інші, навпаки, розібрати на складові частини. Весь фокус полягав у тому, що дротяну фігуру потрібно було якось скласти чи повернути, щоб кільце знялось без будь-яких зусиль. На щасливця всі довкола дивилися із заздрістю, нервово смикали закрутки своїх дротяних закарлючок, а переможець тим часом думав:

“І як це мені вдалося?”

Кожен з моїх товаришів тримав у рука вигадливі фігури, виготовлені з пласких металевих стрижнів. Деякі стрижні були мідні, інші з якогось сріблястого сплаву. Топанов