Читати книгу - "Тернистий шлях кубанця Проходи, Роман Миколайович Коваль"

На станції Конотоп, куди ввечері 19 листопада прибув 1-й Сірий полк, німці вже не поводилися так певно, як раніше. На передній план виступили українці. Окрім сірожупанників, що, намагаючись зігрітися, бігали по станції в коротких сіро-синюватих австрійських шинелях і сірих кашкетах із жовто-блакитними кокардами на червоному полі, по перону і коліях тинялись озброєні вояки в довгих жупанах, свитках і шапках з червоними шликами. Це були козаки Червоного куреня смерті ім. кошового Івана Сірка.

На другому поверсі вокзалу у двох кімнатах залізнично-охоронної канцелярії тулився штаб групи військ Чернігівщини і Полтавщини. Її основу складали Сіра дивізія та Червоний курінь смерті. Командував групою отаман Палій, сивий уже чоловік зі шляхетними рисами обличчя, та, на жаль, нерішучий. Проході здалося, що він швидше «надавався бути повітовим старостою», ніж командувачем [96, с. 264].

І все ж Борис Васильович Палій-Неїлов походив зі старого козацько-полковницького роду Паліїв. Народився він 1876 року у с. Неїлівка Костянтиноградського повіту Полтавської губернії. Мав добру військову освіту: закінчив Петровський кадетський корпус у Полтаві, 3-тє Олександрівське військове училище, Михайлівську артилерійську школу та Миколаївську академію Генерального штабу. В роки Світової війни командував піхотним полком. За бойові заслуги був відзначений кількома орденами (зокрема, офіцерським Георгіївським хрестом) і Золотою Георгіївською зброєю. На початку червня 1917 року, перебуваючи в Москві, він звернувся до українського представництва з проханням зарахувати його на службу до війська Центральної Ради. Тоді, напевно, і прибрав зі свого прізвища оте московське «ов».

Уже наприкінці літа Палія призначили помічником інспектора артилерії Українського генерального військового комітету Центральної Ради, а восени того ж року обрали до Генеральної ради Вільного козацтва. Працював він у Білій Церкві на посаді помічника Генерального писаря та начальника Генеральної канцелярії Вільного козацтва… А навесні 1918 року, після повернення Центральної Ради до Києва, взявся за організацію гарматних частин. Був начальником залоги м. Полтави.

За гетьмана армії не покинув, командував 6-м гарматним полком, служив у залізничній охороні Конотопсько-Бахмацького району.

І все ж, попри солідний послужний список, нерішучість Палія впадала у вічі…

У штабі було гамірно. З десяток військових перемовлялися між собою. Двоє щось доводили Палієві, а той невпевнено заперечував. Поруч, просто на краю стола, сидів «у червоному жупані з кривою шаблею та револьвером у кобурі на поясі гарний, стрункий, чорнявий отаман» [96, с. 264]. Проході здалося, що він милується собою. Прислухаючись до суперечки між Палієм та отаманами повстанчих відділів, що вимагали зброї, красунь іноді кидав репліки:

— Мусимо поглибити соціальну революцію… Треба знищити всіх буржуїв… Зброї нема? Дурниця! Я сам буду різати їх перочинним ножиком.

Уже чверть години як полковник Пузицький і хорунжий Прохода зайшли до штабу, а на них ніхто не звертав уваги. Нарешті терпець урвався.

— Хто з них Палій? — стиха запитав командир 1-го Сірого полку.

— Той старий у сірому жупані, що сидить за столом, — відповів осавул.

Не чекаючи більше, полковник рішуче підійшов до столу і по-військовому відрапортував Палієві:

— Командир 1-го Козацько-стрілецького полку полковник Пузицький прибув з полком до Конотопа у ваше розпорядження, пане отамане!

Виправка Антона Пузицького справила враження. Всі мимовільно підхопилися, навіть отой чорнявий молодик, що сидів на краю стола. Повстанські отамани розступилися.

— Чув я, що у вашому розпорядженні нема зброї і набоїв. І у мене нема набоїв. Але ж у нас під боком — військові склади у Вербівці. Там є стільки зброї і боєприпасів, що вистачить на цілу армію.

— Але ж, пане полковнику, — нерішуче заперечив Палій-Неїло, — Вербівка знаходиться в розпорядженні німців. Ми не маємо туди доступу.

— Пане отамане, треба зробити так, щоб склади були наші… Ми тепер маємо бути господарями становища, а не німці.

— Посилав я туди людей, але німці нікого до складів не допустили.

— Треба вимагати від німецького командування видати нам потрібну кількість боєприпасів. Вимогу цю передати негайно по телеграфу…

Далі Пузицький попрохав отамана Палія розповісти про ситуацію в країні, і на Чернігівщині зокрема.

— Чи всюди встановлена влада УНР і чи зголосили послух штабові повітові сотні та залізнична охорона? — запитав він.

— З повітів ще ніхто не зголосився, — почав Палій-Неїло. — З Києва проти нас послано відділ вірної гетьманові Сердюцької дивізії. Він вже зайняв станцію Плиски. Проти сердюків виступив курінь 3-го полку, що тепер перебуває у Бахмачі. Під Києвом з боку Білої Церкви йдуть бої між гетьманськими частинами та Січовими стрільцями…

Коли вийшли зі штабу військ, Пузицький себе вже не стримував:

— Ну і штаб! Такого я ще не бачив! А той отаманчик, що перочинним ножиком збирається різати буржуїв… Хто він такий?

— Як видно, це отаман Червоного куреня смерті Ангел, козаки якого вештаються на станції.

- І придумав собі таке прізвище! Ангел, що ріже ножиком буржуїв! Треба попередити наших, аби не встрявали до їхньої компанії, бо там пахне анархією.

На ранок 20 листопада 1918 року Антін Пузицький і Василь Прохода знову прийшли до штабу групи. Цього разу отаман Палій перебував в оточенні сірожупанників. Палій мовчки протягнув Пузицькому папірець з німецькою відповіддю на вчорашню телеграму. Зміст її був приблизно такий: «Всім українським військовим частинам і новим повстанським формуванням протягом 24-х годин після одержання цього ультиматуму відійти від залізниці на 15 км і не перешкоджати вільному просуванню залізницею транспорту, що знаходиться в розпорядженні німецьких частин».

— Бачите, що наробила вчорашня телеграма, яку я послав за вашою порадою, — сумно похилив голову Палій.

Прочитавши вголос німецьку «пропозицію», полковник Пузицький вигукнув:

— Дурниці! Самі безсилі, а брикаються… Ще й ультиматум