Читати книгу - "Шабля і стріла, Юрій Володимирович Покальчук"

дороги, та зовсім неподалік замалим не перечепився об кипча-кове тіло, що

качалося по землі скрючене й завивало від болю і праху, відриваючи від

себе чиєсь інше тіло, невеличке, лиснюче, що теж видавало якісь дивні, протяжні і водночас шиплячі звуки.

— Ай-ай-ай, — кричав Айдар, — шайтан, дух шайтана, ай-ай-

ай, Бог карає мене за кяфира, дух убитих, ай-ай...

Данило вихопив ножа і вдарив звіра, що вчепився у кипчака всіма

чотирма лапами, силкуючись дістатись зубами до шиї хлопця, який з усіх

сил відривав від себе, відтягав страшну пащеку. Дійшло ударив раз, тоді ще

раз, вже схопивши створіння за шерсть на спині і поціляючи напасника у

живіт. Звір захарчав, тіло його почало обм'якати і врешті попустило хват.

Данило вже не пам'ятав, скільки разів він ударив звіра ножем, й лише коли

одірвав й одкинув важке тіло звіра від кипчака, нахилився над хлопцем.

— Що з тобою? Ти поранений?

Айдар лежав якийсь час майже нерухомо, потім, ледь ворушачи губами, відказав:

— Я зараз... Зараз побачимо!

Поволі підвівся. Данило його підтримував.

— Ну, коли стоїш сам, то вже не так страшно, — пожартував

Данило, все ще відчуваючи в тілі нервовий дрож. — А що ж воно

таке? Що то за звір?

Айдар, в рухах якого все ще вчувався страх від пережитого, нахилився

над убитим звіром. Потім підвівся і зло копнув його ногою.

— Комишевий кіт. Я... просто забув, що тут такі водяться... При

озерах... Ну і...

Йому було вочевидь соромно за свій страх і за крики... Але він зібрався з

духом і признався:

— Знаєш, я зайшов у комиші, ну і... А тут він і стрибнув на мене, й тихо

так, але я ще якось встиг трохи повернутися, ніби війнуло щось, хоч не чув

нічогісінько, не знаю навіть, чому повернувся. Але тому він і не втрапив

мені на спину і не дістав до шиї. А я з переляку і несподіванки подумав

було, що... ну, шайтан чи дух вбитого когось на мене напав, що це Бог мене

карає...

— За мене? — усміхнувся Данило трохи криво. — А чому ж за мене?

— Е-е... Ну, ти ж кяфир, а вбивали ми разом Аллахових слуг, правовірних...

— То краще було б, аби вони забили нас, і все було б гаразд, і Аллах був

би спокійний. Так?

— Та ну...

Айдар відвернувся, посумнілий і роздратований через виказану

слабкодухість.

— Дарма, чого ти? Тут кожен перелякається. Ні сіло ні впали щось серед

ночі кидається тобі на плечі. Ще добре, що ти зі страху дуба не дав чи язика

не проковтнув, всяке могло трапитись. Але гаразд, покажи-но, що з тобою

ця звірюка вчинила?

— Ось тут щось болить, і на руці, і ось тут трохи...

Хлопця врятувало те, що він ще не роздягався, як Данило, який після

купання одягся зовсім легенько. На Айдарові був широкий шкіряний пояс, що закривав його мало не до грудей, і груба свита з сірої вовни, яку він

заправив під пояс. Хлопцеві здавалося, що так він виглядає зграбніше.

Свита була подерта. Комишевий кіт роздряпав йому пазурами плече, груди і

трохи ногу, бо задніми ла пами вчепився якраз у шкіряний пояс і тому

сильно не поранин хлопця.

Знову розпалили вогонь, перев'язали Айдарові рани, але все то були, на

щастя, хоч і болючі, але прості подряпини, навіть не дуже глибокі.

Айдар довго не міг заснути, але врешті втома і потрясіння дни перемогли

біль і сон зміг і його. Прокинулись вони обоє тільки тоді, коли сонце вже

стояло зовсім високо. Був новий яскравий день, сонячний, як і попередній, і

треба було з'ясувати, що робити далі.

Данило знову купався, потім готували сніданок, але обоє мовчали, бо

попереду була поважна розмова, що вже зависла в повітрі.

Прийшла пора вирішити, куди добиратись далі, яким шляхом І до якої

мети.

Вчора увечері почали цю розмову, але не скінчили, ні до якого висновку

так і не дійшли, а зараз треба було вирішувати остаточно, і Данило зітхнув, бо раптом йому стало шкода за цією несподіваною компанією, шкода

розлучатися із дивакуватим, але метким оцим чортеням з його умінням

метати ножі і полювати на тушканів. Хлопець і сам, як той тушкан, худенький, спритний, вусики ріденькі, ледь ще пробились, очі наче широкі, але розкосі так, що коли сміється, то майже і не видно їх.

«Непоганий все ж цей хлопець, — вирішив Данило, — але дороги у нас

різні. Досить вже з мене азійської гостинності, -степовиків, кочівників.

Досить всього цього. Триматиму шлях на Бухару, до Хамідового брата, а

може, й Хамід на той час