Читати книгу - "Можливість відповіді, Ігор Маркович Росоховатський"

Віктор Миколайович повільно попрямував алеєю, думаючи про закінчену серію дослідів, над якими працював їхній відділ.

“Михайлову несолодко, — думав він. — Скільки часу, зусиль, а результат зовсім не той, який передрікала його теорія. Може, настав час висловити свої міркування?”

З голови ніяк не йшов той день, коли з’ясувалося, що подразнення групи нейронів, названих “вузлом К”, призводить до гарячкового збудження всього організму, причому сили його в десять разів збільшуються. Піддослідні собаки й мавпи гнули й ламали товсті грати кліток, ніби вони були зроблені з дерева.

Чому ж препарати, які знімають подразнення з “вузла К”, не діють на буйно божевільних? — питали себе співробітники лабораторії. І тільки один з них, Віктор Миколайович, спитав інакше: а завдяки чому збільшуються сили? Це питання привело його до цікавої гіпотези. Якби вона підтвердилась, то зробила б переворот у медицині.

З грюкотом і скреготом самоскид завернув за ріг, на проспект. Водій зупинив машину і вискочив купити цигарок. На ходу розкрив пачку, сідаючи, звичним рухом губ перекинув цигарку в куточок рота. Самоскид рвонув з місця…

“Засміють, чого доброго, — думав Віктор Миколайович. — Надто це вже скидається на казку і на те, що я хочу перескочити відразу через десять східців. Але ж досліди підтверджують мою гіпотезу. І коли вірити індійському професорові…”

Він зупинився перед вітриною магазину, помилувався новим телевізором, зітхнув. Якщо купити навіть на виплату, дружині не вистачить на путівку… А от коли він нарешті захистить дисертацію… І щоб її спокійно захистити, краще не здобувати репутації казкаря в науці.

“Я скажу Михайлову: в організмі має бути недоторканний запас енергії. Тим-то його подразнення подібне до буйного божевілля без розладу свідомості. Тварина смикається, звивається в конвульсіях, руйнує все навколо просто тому, що вивільнена енергія шукає виходу. Між іншим, цей нервовий центр дуже важко збудити. Згадаймо, що в момент смерті в організмі відбувається вибух енергії, який ми називаємо “некробіотичним випромінюванням”. Це пропаща енергія. А чому б не спробувати використати її за життя? Тільки уявіть собі результати: подовження життя, перемога над будь-якими хворобами…”

“Тепер я перенісся з галузі філософії в галузь казки”, — остудив себе Віктор Миколайович, і йому стало соромно. Він уявив собі гострий іронічний погляд Михайлова.

“Стривай, стривай! — подумки вигукнув Віктор Миколайович. — А що коли цю гіпотезу подати як казку? Припустімо, як фантастичне оповідання, прочитане в якійсь збірці? І коли я до того ж почну висміювати його, то Михайлов, звичайно, захоче посперечатись і почне захищати. Завтра ж зроблю це!”

Він не думав, що для перевірки його гіпотези досить було б лише двох місяців і що вже через рік-півтора медицина мала б у своєму розпорядженні найсильніший засіб.

Губи Віктора Миколайовича ворушилися в лад думкам, легка усмішка осяяла обличчя. Замислившись, він ступив з тротуару на брук…

Самоскид вискочив з-за повороту. Водій побачив перед машиною людську постать на шосе. Несамовито завищали гальма. Пізно. Губи водія посиніли, засмикались. У куточку рота затанцювала недокурена цигарка…

На місці аварії зібралася юрба, невдовзі під’їхала і швидка допомога. Лікар вискочив з машини, підбіг до потерпілого. Йому знадобилося кілька хвилин, щоб пересвідчитись: сталося непоправне.

Санітари поклали тіло на ноші… Юрба все ще не розходилась. Літня жінка розпачливо притиснула руки до грудей. Якийсь чоловік озвався до неї, ніби втішаючи:

— Що вдієш, одним менше…

На нього осудливо подивились, і він сердито додав:

— На землі шість мільярдів чоловік. Якщо не стане навіть мільйона, ніхто не помітить.

Він дуже поспішав до поліклініки на процедури. Лікарі казали йому, що хвороба його невиліковна, що жити йому лишилося зовсім небагато.

І ніхто тоді не міг знати, що проти його хвороби все ж є засіб — вивільнення недоторканного запасу енергії. Одначе серед шести мільярдів чоловік на Землі вже не було того, єдиного, хто знав, як це зробити.

На підлозі нашого намету, зовсім близько від моїх усе ще заспаних очей, стояла бляшанка згущеного молока з голубою етикеткою Полтавського молокозаводу. На цій планеті я звик до всіляких див і навіть до того, що тут здійснюються бажання, але етикетка мене приголомшила.

— Що нового? — почувся хрипкий голос Валери.

Не вилізаючи із спального мішка, я трусонув головою, спочатку намагаючись відігнати видіння з етикеткою, а потім показуючи на неї.

— А в мене — пиво, моє улюблене, бархатисте! — Він підкинув і впіймав бляшанку пива.

Різонуло вуха пронизливе вищання. То проявляв свої емоції абориген планети, якого ми приручили, — карлик з маленьким зморщеним обличчям, що скидалося на гумову маску. Я назвав карлика Гаврилом Георгійовичем, ім’ям директора готельного комплексу на міжрейсовому супутнику-базі. Щоправда, той Гаврило Георгійович, на відміну від нашого, мав величезний зріст і грізну зовнішність, але характери й начальницькі звички обох Гаврилів Георгійовичів були дуже схожі. Ось і тепер наш вихованець, провищавши, закивав головою, поляпав Валеру по крижах, звелів йому нагнутися. Потім одним стрибком скочив йому на плечі, міцно вчепився лапками у чуприну і залупцював п’ятами по спині. Валера слухняно відтворив біг на місці. У ці хвилини карлик скидався на хлопчиська, що бешкетував, але вже давненько збагнув, що його вік відповідає віку зрілого чоловіка. На контакт з нами йшов неохоче, воліючи залишатися незрозумілим, ремствував, вимагав солодощів та різних предметів, які йому подобалися. Клопоти з ним уже почали мені набридати.

Величним жестом карлик показав Валері на вихід з намету.

— Почекай трохи, будь ласка, — відповів той і дістав удар