Читати книгу - "Секретний фарватер, Леонід Дмитрович Платов"

Вони засміялися.

Шубін не почув цього, а якби й почув, очевидно, не зрозумів би — так був захоплений тим, що бриніло зараз у ньому самому. Та Мезенцева, на жаль, почула.

— Я думав про вас, — стиха промовив він. — Ні, не відсовуйтесь. Я просто думав, яка ви. І ще про те, що ми зустрінемось. Ми не могли не зустрітися, розумієте? Інакше, який же з мене щасливець? Таке прізвисько мені дали. — Щасливець!..

Він усміхнувся щиро, по-хлоп’ячому, трохи ніяково.

Та Мезенцева не дивилася на нього і не побачила усмішки. Вона зрозуміла, що це освідчення — і де? На КП! У неї паленіють щоки.

Вродливій дівчині, яка перебуває серед молодих чоловіків, що легко закохуються, треба завжди бути насторожі. Будь-якої миті, може, треба буде давати делікатну чи навіть неделікатну відсіч. І ніхто ще не ставив Мезенцеву в таке безглузде становище. Виходить, усі бачать, що Шубін “атакус”? І як там далі? “Боря не промаже, будь певен!..” Це пролунало нестерпно пошло.

Вона встала.

— Я пересвідчилась, товаришу старший лейтенант, — гордовито сказала вона. — У вас дійсно військовий характер. Ви ніде і ніколи не марнуєте часу.

Двері кабінету розчинилися, і начальник штабу, стоячи на порозі, назвав кілька офіцерів, у тому числі Шубіна і Мезенцеву. На мить дівчина затрималась. Жінки, навіть найкращі з них, шпигонувши, не пропустять нагоди повернути ножа чи шпильку в рані. Зробила це й Мезенцева.

— На початку нашої о з вами вимушеного знайомства, — промовила вона, стоячи боком, — я подумала, що ви розв’язний Дон-Жуан, з тих, хто жодної спідниці не мине. Потім я змінила цю думку. Та, мабуть, правду кажуть, що перше враження — найправильніше!

І, не оглянувшись, вона попростувала в кабінет, а Шубін залишився непорушно сидіти на лавці.

— Шубін! — сердито гукнув начальник штабу. — Тебе окремо запрошувати?

Біля стола адмірала сиділи представники штабу флоту, командир бригади торпедних катерів, льотчик і Мезенцева. Слідом за начальником штабу ввійшов Шубін.

— Прибув згідно з вашим наказом, товаришу адмірал!

— Сідай, сідай!.. Отже, командувач флоту відмінив десант. Втрати були б надто великі, успіх сумнівний. Ми повинні запропонувати інший варіант. Прошу, товариш Мезенцева.

Щоки дівчини стали вже звичайного кольору. Трималася вона дуже прямо, глухуватий голос був спокійний і рівний, як завжди.

— Моє повідомлення буде коротке, — сказала вона, підходячи до карти шхер. — Протока в цьому місці захищена од вітрів. Сила хвилі невелика, хоча за двадцять метрів від води намито бар. Дільницю берега, де передбачалося висадити десант, обплутано трьома рядами дротяних загороджень. У сопках я налічила дві зенітні батареї, одну берегову, дві прожекторні установки і сім дотів. Можливо, дотів більше. їх добре замасковано.

— Сім дотів, берегова і дві зенітні! Ого! — Представник штабу вражено покрутив головою. — І це в глибині шхер, на такій маленькій дільниці?

— Саме так. Насиченість вогнем, як я спостерегла, зростає в міру наближення до епіцентра таємниці.

Вона так і сказала: епіцентр таємниці! Шубін звів на неї очі, але промовчав.

— Підтверджується, що там таємниця? — комбриг обернувся до адмірала. — І таємниця важлива, якщо її так бережуть. Як же без десанту?

— Ну, ломитися в двері за сімома замками!.. Якби була хоч маленька шпарина.

Командир бази глянув на Шубіна. Той встав.

— Дозвольте? “Язика” б нам, товаришу адмірал! Виманити фашиста із шхер, захопити “язика”. А я б задиракою від нас пішов.

— Як це — задиракою?

— Ну, ходили колись стіна на стіну, билися для розваги на льоду. А хлопчаки, які спритніші, вискакували наперед, щоб роздрочити бійців. Я потихеньку — в шхери, виказав би себе і, наробивши шелесту, назад! За мною наздогінці “шюцкори”, а тут ви із сторожовиками і “морськими мисливцями”. Ждали б у засідці біля узліску шхер. І одразу — хап його, фашиста!

Він швидко стулив долоні.

Адмірал засміявся — Шубін був його улюбленцем.

— Фантазер ти!.. А чого ж про світну доріжку не спитав? Мезенцева не бачила її. Зате дещо значно цікавіше бачила. Ану, Мезенцева!

І знову глухуватий голос:

— Першої ночі я побачила вогонь на березі. (Помах олівцем).

— За лоцією там немає маяків, — сказав начальник штабу.

— Лоція довоєнна. — Адмірал обернувся до льотчика, який був ніби чимось невдоволенні і ще не сказав ні слова: — Яка думка шановної авіації?

Льотчик встав і доповів, що цілий ранок кружляв над вказаним районом, але не помітив нічого, навіть віддалік схожого на маяки, батареї і доти.

— Фотографував, як я наказав?

— З трьох заходів.

Вони розклали на столі віялом десятка півтора фотографій. Ті складалися гармошкою, бо були наклеєні на картон, а потім ще на марлю, яка скріплювала їх на згинах.

Хвилину чи дві усі розглядали дані аерофотозйомки.

— Тож-бо й воно! — прокоментував начальник штабу. — У таких суперечках льотчик — найвищий суддя.

— Найвищий, то найвищий, — сказав адмірал, — тільки іноді поспішно робить висновки. Кине погляд звисока, поверховий погляд. А Мезенцева була внизу, зовсім поруч. Що ж, привиділися їй ці доти, маяки? — Він витяг із ящика лупу. — Загадкова картинка: де заєць? А він десь біля ніг мисливця. Ну! — Адмірал з роздратуванням, яке несподівано прорвалося, відсунув фотографії. — Яка думка головного спеціаліста по шхерах?

Шубін навіть