Читати книгу - "Крізь час. Темна вежа II"

За одну мить по тому – мить відчаю і безнадії – стрілець пішов слідом. І тіло, сповнене фізичного болю, наступної секунди перетворилося на спокійне ка в свідомості Едді.

– Ще раз, – рішуче сказав Макдональд, і Дір кивнув.

Тепер, коли всі пасажири зійшли з трапа і він від’їхав від літака, митники витягли зброю.

– Нумо ж!

Двоє чоловіків рвонули вперед і разом навалилися на двері. Вони розчахнулися, уламок на мить затримався в замку, а потім упав на підлогу.

І перед їхніми очима виникла така картина: містер 3A зі штаньми, опущеними до колін, краї линялої пістрявої сорочки ледве прикривають член. «Схоже, ми справді піймали його на гарячому, – втомлено подумав капітан Макдональд. – Єдина проблема в тому, що це гаряче, наскільки мені відомо, – цілком у рамках закону». Зненацька він відчув тупий біль у плечі, в тому місці, яким він бив у двері – скільки? три рази? чотири?

– Що, в дідька, ви там робите, містере? – гаркнув він уголос.

– Взагалі-то я срав, – відповів пасажир 3A. – Але якщо вам, хлопці, дуже припекло, то я можу підтертися в терміналі…

– І, мабуть, зовсім нас не чув, так, розумнику?

– До дверей не зміг дотягтися. – 3A виставив уперед руку, щоб продемонструвати, і, хоча двері зараз криво звисали з петлі, спираючись на стінку праворуч, Макдональд зрозумів, про що йдеться. – Звісно, я міг би і встати, але в мене, типу, була безвихідна ситуація і руки зайняті. Ну, не те щоб вони були зовсім зайняті, якщо ви розумієте, до чого я веду. Я б і не хотів, щоб вони були зайняті. Ви слідкуєте за моєю думкою? – 3A посміхався переможною, трохи дурнуватою посмішкою, яка здавалася капітанові Макдональду справжньою, як купюра вартістю дев’ять доларів. З його слів виходило, що нахилитися вперед – це трюк, якого ніхто його ніколи не вчив.

– Вставайте, – сказав Макдональд.

– Залюбки. Ви не могли б трохи затулити собою жінок? – 3A чарівно всміхнувся. – Знаю, в наші дні це старомодно, але я нічого не можу з цим вдіяти. Такий уже я сором’язливий. Хоча взагалі-то мені нема чого соромитися. – Він підняв ліву руку, розвівши великий і вказівний пальці на півдюйма, і підморгнув Джейн Дорнінґ, котра, сильно зашарівшись, вискочила на трап. Сюзі вибігла слідом.

«На сором’язливого ти не схожий, – подумав капітан Макдональд. – Ти схожий на кота, який з’їв сметану, от на кого ти схожий».

Коли стюардеси зникли з поля зору, 3A встав і натягнув труси та джинси. Потім потягнувся до кнопки зливу, і капітан Макдональд хутко вдарив його по руці, вхопив за плечі і повернув у напрямку проходу між кріслами. А Дір взявся за ремінь штанів Едді ззаду.

– Тільки без залицянь, – сказав Едді рівним і невимушеним голосом (принаймні, так йому здавалося), але всередині все обірвалося. Він відчував іншого, ясно відчував. Той перебував у його свідомості й пильно за ним спостерігав, стояв рівно, збираючись втрутитися, якщо Едді облажається. Боже, усе це – лише сон, ясна річ? Поза всяким сумнівом?

– Стій спокійно, – сказав Дір.

Капітан Макдональд зазирнув в унітаз.

– Ніякого лайна, – сказав він і люто зиркнув на бортмеханіка, який мимоволі голосно розреготався.

– Ну, ви ж знаєте, як це буває, – сказав Едді. – Часом як припече, а виявляється – фальшива тривога. Хоча я кілька разів так газонув – болотяний газ відпочиває. Якби три хвилини тому тут запалили сірника, то можна було б спокійно засмажити індичку на День подяки. Мабуть, щось не те з’їв перед тим, як сісти на літак…

– Заберіть його геть, – сказав Макдональд, і Дір, що досі тримав Едді за штани ззаду, виштовхав його з літака на трап, де його взяли попід руки митники.

– Ви що? – обурено закричав Едді. – Віддайте мені сумку! І піджак!

– Та ми й самі хочемо, щоб усі твої манатки були при тобі, – відповів один із офіцерів, дихаючи в обличчя Едді смородом «Маалоксу» і відрижки шлункового соку. – Нас твої манатки дуже цікавлять. А тепер ходімо, приятелю.

Едді все переконував їх не брати близько до серця, заспокоїтися, він і сам може йти, але згодом у роздумах збагнув, що на проміжку між люком «Боїнга-727» і виходом з терміналу його черевики торкалися підлоги трапа лише три чи чотири рази. А на виході їх уже чекали ще троє митників і півдюжини копів – охоронців аеропорту. Митники чекали на Едді, а копи стримували невеличкий натовп, що з нездоровою, жадібною цікавістю спостерігав за тим, як його ведуть.

Едді Дін сидів на стільці. Стілець цей стояв у маленькій білій кімнаті. Це був єдиний стілець у маленькій білій кімнаті. У маленькій білій кімнаті було повно люду. У маленькій білій кімнаті стояв дим, хоч сокиру вішай. Едді був у трусах. Едді хотілося курити. Інші шестеро – ні, семеро – чоловіків у маленькій білій кімнаті були одягнені. Ці інші чоловіки стояли навколо нього, оточили його щільним кільцем. Троє – ні, четверо – курили сигарети.

Едді хотілося чесатися і смикатися. Едді хотілося стрибати і плигати.

Едді сидів спокійно, розслабившись, і дивився на чоловіків, що його оточували, з зачудуванням і цікавістю, так, наче його не доводило до сказу бажання прийняти дозу, наче він не шаленів від звичайнісінької клаустрофобії.

Причиною був інший, що перебував у його свідомості. Спочатку інший страшенно його лякав. Тепер він дякував Богові за те, що інший з ним.

Можливо, інший хворий, навіть на межі смерті, але в його хребті досить незламності, щоби ще й позичити цьому переляканому двадцятиоднорічному наркоманові.

– На ваших грудях дуже цікава червона мітка, – сказав один із митників. З кутика його рота звисала сигарета. У кишені його сорочки стирчала пачка. Едді думав, що якби йому вдалося взяти з цієї пачки сигарет п’ять, засунути їх усі до рота, вишикувавши в лінію, що тягнеться від кутика до кутика, усі їх запалити, глибоко затягнутися, то йому б полегшало на душі. – Вона схожа на смугу. Схоже, на її місці щось було приклеєне скотчем, Едді, а потім ти вирішив відірвати його і позбутися того, що він закріплював.

– На Багамах до мене причепилася алергія, – відповів Едді. – Я вам це вже казав. Тобто вже вкотре це повторюю. Я намагаюся зберегти почуття гумору, але з кожним разом це вдається мені все важче й важче.

– Пішов ти зі своїм сраним гумором, – сердито відказав йому митник. Цей тон Едді впізнав одразу. Так само звучав його власний голос, коли