Читати книгу - "Сповідь, Шевчук Валерій"

Розкриваємо їх одна за одною, входячи у світ ширший і безмежніший, щоразу відчуваючи й відкриваючи для себе нове своє небо. Але горе, нам, коли ми забудемо про свій перший дім, горе нам, коли відірвемося ми од простоти своєї і від своєї дитинності і коли пиха та гординя почне нас поїдати. Тоді в’януть у нас крила, зникає сила наша, щербиться дух, і ми починаємо падати, як поранений птах.

Тримав цей настрій у своїй душі, він зносив мене, ніби здіймався я на все вищу гору. Всі три світи хвилювали мене: внизу — люди, їхні малі хати-криївки; посередині — я, а вище — небо. Все було розкладено чітко, і я раптом збагнув: у людському житті існує особлива рівновага, коли людина й справді може стати на гладінь води і піти. Але стежка, по якій може отак рухатися, — вузька. Мені ж для того, щоб уперше спуститись у світ людей, де ніхто мене не знає, теж треба було відчуття, що я здатний знайти вузьку стежку. Недаремно так довго готувався спуститися долі, де плавали в сутінку гнізда хаток, бо це мав бути особливий шлях і особливе сходження. Досить мені блукати по небу, як Козерог, Водолій та інші небесні істоти, — я чужий їм став. Нехай воно відбиток нашої землі, не там я хочу побудувати свій дім. Бо там, попри все, — холод і порожнеча, бо всі ті істоти більш вигадані, ніж справжні, — це ми, живі, наділяємо їх видимим духом.

Я ще не відав, що внизу чекаєте ви, панотче. Не йшов я на суд, а тільки на сповідь, бо хотів очистити душу. Хотів, щоб хтось сторонній вивірив мій біль і визначив, скільки і якої вини маю я спокутувати... Отож я звівся, відчуваючи, що ноги зовсім затерпли від довгого сидіння, і ступив на стежку, яка перерізала горба. Додибав до ясенів і крислатого дуба і опинився поруч з церквою. На мене дихнуло теплим запахом старої дерев’яної споруди завжди любив цей запах. Обійшов довкола споруду, бо не хотів потрапляти на очі цікавих. І от що мене несподівано схвилювало, панотче. Я потрапив у вишневий садок, що ріс біля церкви, і мені тонко запахло вишневим глеєм. Запах наповнив весь простір, і я стояв, тремтливо вбираючи в себе його, — мені по-справжньому запахло волею і рідною домівкою. Мені навіть здалося, що ці вишні раптом зацвітуть і перетворяться в білі напівпрозорі кулі, які тільки тому тримаються землі, що прив’язані до неї стовбуром. Але навкруги стояла осінь, кілька жовтих листків впало мені під ноги. Тоді я повернувся різко й побачив напіввідчинені церковні двері. Щось покликало мене вступити туди, може, і ви, панотче. Я впізнав вас тоді, коли вперше побачив, коли вийшли ви з царських воріт й уперше подивилися на мене. Але не відчув до вас ненависті, бо ж не для того прийшов. Тому уклякнув і поцілував вашу руку, панотче. Вона пахла старістю, книжковим порохом, а трохи тютюном. На мить мені стало боляче, але тієї ж хвилини я зрозумів, що ми конче мали зійтися, бо ми в цьому світі, панотче, одна душа.

Слова прибульця відгукнулися луною й завмерли в порожнечі. Панотець стояв навколішках, і довкола незграбно тупцялася темрява, свічка похитувала вогником — єдиний вогник, який ще їх сполучав. Панотцеві подумалося, що горіти тому вогнику ще зовсім недовго, тоді й прийде вона — темінь цілковита — і їх пожере. І панотцеві стало страшно. Взяв свічку у руку й пішов туди, де напевне мали стирчати недогарки. Важко рипіла під ногами підлога, і цей рип подвоювався луною. Отак обійшов він усі свічники, але даремно — не було вже в церкві й недогарків. Тоді йому стало ще самотніше й смутніше. Став посеред церкви, звів руку із свічкою і роздивився, ніби вперше сюди потрапив. Церква була стара й трухлява, і згори повіялася хмарка жовтого порохна — працювали невситимі хробачки. Вона доживала, як і він, свого віку, і панотець удихнув її запаху з солодкою схвильованістю.

"Цій ночі зовсім недалеко до кінця", — подумав він, дивлячись на маленький вогник у себе в руці. Йому знову стало холодно, затремтіли коліна, а тіло почало легенько труситися. Тоді він опустився на підлогу, де був, накапав воску, приліпив біля себе свічку і, схиливши голову, безвільно сидів, не маючи сили й пальцем поворушити. Ні, він, здається, не дочекається світання і не зможе повернутись у свій дім, він уже ніколи не ляже в своє ложе і не зможе, заплющившись, забути про все. Йому взагалі стало дивно, що в його житті ще щось буде. Мовчав і прибулець, а він ніби забув про нього. Слухав тільки ніч і хробачків, які тихо сточували і без того трухляву споруду. Здається, він чогось чекав. Можливо, нового рипу дверей і Мари, яка вдруге стане в прочілі й поманить його пальцем. Незрозуміла тривога почала просипатися в ньому: здається, йому таки треба дати прибульцеві розгрішення, бо це може стати розгрішенням і йому.

— Усе сказав мені, сину? — спитав він, повертаючись у той бік, де сидів прибулець.

Але той йому не відповів, панотець почув, як легенько посопує він носом — спав. Тоді ковтнув на повні груди якогось етерного дурману, біль чи жаль сколихнув його, адже зрозумів: ніхто і ніколи не звільняється до кінця од своїх проклять. Зціпив кулаки і хотів крикнути, бо йому здалося, що западає у прірву.

Побачив перед собою затуманений простір, це була знайома галявина в лісі, а може, таки розчинилися вдруге двері в церкві, а може, з’явилася Мара? Бачив навколо себе образи, але це були не святі, а земні люди. У двері вже повалили чорні собаки й коти, побігли чорні ворони й козли з вівцями, нарешті з’явився й він, Чорний Чоловік, тримаючи в руках замашного канчука. Панотець зіщулився, відчуваючи, як у нього терпне тіло.

— Покинь мене хоч би в цю урочу хвилину, — попросив панотець. — Дай мені спокійно вмерти.

Тоді чорна тварюка спинилася. Стояла, ніби в дерево поперетворювалася: коти зі здутими хвостами, собаки із вишкіреними зубами, ворони зі зведеними крильми і вівці та козли з дурними, виряченими очима. Він зирнув у небо й побачив, як падає, згоряючи, зірка. На нього посипався пісок а чи трухлявий пил сточеного хробаками дерева, і від того важко стало дихати. Чорний Чоловік нерушно стояв над ним, ніби скеля, панотець бачив тільки його велетенський залізний чобіт.

Люди на образах заворушилися і зашепотіли, ніби обговорювали те, що відбувалося: одні панотця жаліли, а інші судили. Вгорі над ними розгорталося безмежне зоряне небо, а зоря в ньому все ще згоряла й не могла згоріти.

Він сидів зовсім білий. Біле волосся спадало йому на плечі, біла борода похитувалася від дихання, білі вуса безживно спускалися долі. Обличчя його освітлювалося промінням зір, було ноно також біле. Він подумав, що все в світі дивно пов’язане і з’єднане і що цю істину давно зрозумів. Отож ні з чого вже не дивувався, а тільки терпляче чекав. Дивився на світ широкими очима, але бачив вогонь зірки, яка згоряла. Не знав уже страху й того чорного почуття, котре його терзало. Забув навіть, що біля нього скелею навис Чорний Чоловік, а все його воїнство позавмирало, також чекаючи, — не було вже йому до них діла.

— Як воно не було, — прошепотів він, — не прожив я свого життя несвідомо, важкий був мій хрест, але я його проніс. Не пізнав я у світі радості, але й не перетворився в нечутливий камінь. Не завжди бачив красу світу, але її остаточно не прокляв, — ось у чому моя надія на спасіння.

Тихе почуття навідало його, і він упізнав: ось воно — каяття. Ніжна печаль, відчуття осені, яка не тільки йде на світ, але й на тебе; відчуття, що ти дерево, і листя твоє падає червоними згустками крові. Подумав, що те листя — це хвилини, які приносили біль. Це хвилини, яких він не хотів би переживати вдруге, але й проклинати їх не хотів: тільки той може пізнати красу, хто її позбувався.

Щохвилини старів. Щохвилини наближалася ближче до нього Мара, яка вже втомилася кликати його і сама до нього рушила. Дивилася на нього — в неї зараз обличчя того нещасного юнака, котрий прийшов на сповідь і перед яким він тяжко завинив.

Йому здалося, що заростає папороттю. Зеленими крильми, які сухо шарудять. Сидів, тримаючи на спині прицвяховане до спини небо, і шепотів останні слова:

— Зелений молодий світе, прийди до мене хоч на хвилину. Хай старий я і немічний, але і старі марять тобою. Горе тому, хто не благословить краси твоєї — тоді живе він, як камінь, на собі я це зрозумів. У мене вже немає завтрашнього дня, я рушаю в довічну дорогу, але тебе не проклинаю, бо в тобі не вмирає паросток любові. Ти — в очах моїх, зелений молодий світе, хоч ніколи я вже не вийду на твої веселі стежки.

Він з натугою звів голову, над ним висіло зоряне небо. З’явився вже там і місяць — боляче пік очі.

— Зелений молодий світе, — шепотів уже ледь чутно панотець, — я відбув свою боротьбу. Багато чому навчився, багато втратив, але одне я тобі скажу: душа у людини є!

Він сидів весь білий і в білій одежі. Навколо купчилися образи з обличчями земних людей, і ті люди мовчки на нього дивилися. Місяць запалав серед неба, холодно й прекрасно, ставши таким яскравим, що спалахнули шибки хат. Самотня свічка махала хвостиком вогню біля самих дощок, тихе світло потекло іскристою рікою, зашуміла папороть, а зірка серед неба тільки тепер загасла. Все завмерло, зачароване, тільки яскрава пучка проміння вирвалася звідкілясь із-під колеса Великого Воза і ковзнула тонкою пучкою по землі.

Прибулець прокинувся. Він побачив вогник свічки, що вже догоряв, і схилене біля нього біле тіло панотця. Скочив на рівні, бо раптом злякався.

— Гей, отче, — сказав, — ви спите?

Панотець не відповів, і він кількома кроками наблизився до нього. Торкнув за плече, і панотець упав на підлогу, гримнувшись об дошки, як дерев’яний.

— Господи! — кинувся в темінь прибулець. — Господи, він не дав мені розгрішення.

Перше, що зробив, обійшов свічники. Але знайшов тільки кілька недогарків, яких не зміг знайти панотець. Припалив одного від майже догорілої свічки, бо та вже ось-ось мала погаснути. Цього вогню йому вистачило, щоб роздивитися. Другого недогарка запалити він не встиг. Вогник спалахнув, майнув хвостиком і пропав.

Прибулець відчув жах. Здалося йому, що в нього на плечах знову вовча шкура, він кинувся в темряву, вдарився об стіну й боляче побив лице. Тоді метнувся в інший бік, але й там його чекало те саме: зовсім не орієнтувався в цій глупій темряві.