Читати книгу - "Роман юрби, Шевчук Валерій"

Він навіть фукнув, той їжак, ніби посміявся з цих напрочуд дурних і дрібних пристрастей, якими живуть оці незбагненні двоногі, й філософічно вирішив залишити їх розв’язувати власні проблеми самим, а подався до нори — вже в нього сили не було тут блукати. А там, на горбі сидів лис і палив до міста червоні очі, думаючи, що й тут, у полі, йому незатишно, що й миші стали не такі смачні й поживні, що в них якісь чи нукліди, чи якась інша болячка, а найбезпечніше буде йому податися-таки в місто і розшукати двір, де немає пса та й поселитися там на горищі. Лис зіскочив з місця й подався схилом до річки, а потім пішов по кам’яній греблі, ступаючи як гранд-дама, щоб не замочити ніг, а коли перебрався на заселений бік, то почув густий запах бензину від гаража над самою рікою. Йому запаморочилося в голові, лис сказав собі: "Не пора, не пора" — і приречено повернувся назад, на той бік, де вже в нього принаймні була обжита нора.

Людка зайшла у свій дім, спокійна й задоволена, куца Наталка також відгуляла своє із псом і припнула його біля буди, солодко потяглася і здиміла з двору; Шурка помітив, що одне з вікон у Броні не затулене віконницею, але Броня була не з таких, до яких він міг би легко постукати, окрім того, Броня була старша за нього, а старші в Шурки Хаєцького любовних почуттів не викликали. Отож він розчавив чоботом недопалок і пішов із двору, подумавши, що, можливо, завтра він зважиться до Броні постукати. "Купиш — не купиш, — подумав він розважливо, — а наторгуватися можна". А ще він подумав, що вуличні пащекухи даремно плескають на Льоньку, ось скільки вечорів він виглядає того Льоньку, а його ні разу в Бронинім обійсті не застав. Отож Шурка плюнув, встав і, на велике Бронине полегшення (вона вже майже всі цукерки перегризла) пішов із двору. Броня потяглася, подумала про сон, але сну не мала ані в оці. Зайшла до кімнати, вмикнула телевізора, телевізор щось слухняно почав показувати і галакати, а вона по-дурному сиділа й плакала, і їй здавалося, що світ навколо порожній, бо той невідомий гість у садку, вона його таки пізнала, зовсім не Льонька, а просто заблудлий лоботряс, якому нічого робити, отож і знайшов собі місце для перекуру, добре знаючи, що вона потемки з хати не вийде і його не прожене. І немає тут ніякої романтичної історії, а є тільки її самотність і її неперейдений біль, туга її, якої не вилікуєш яблуками, печивом та цукерками, і так тягтиметься вічно, бо й той Льонька таке ж вайло, як і інші чоловіки, й ніколи він своєї сварливої мегери не покине, навіть для того, щоб підійти до її вікна й постукати. Ясна річ, вона його до себе не впустить, сидітиме в хаті мовчазна й неприступна, але принаймні після того знала б, що хтось на неї увагу звернув і що когось вона може прогнати, як отого кота, коли той ліз у вікно. Отже, вона сиділа перед телевізором, який щось нудне показував та балакав, і плакала вже наврид — ніколи їй не було так печально й самотньо, адже вона напевно знала, що це її останній роман, хай і придумали його вуличні плетухи. Але все-таки в глибині душі вона хвилювалася, все-таки чогось чекала цієї ночі, ніби знала, що там по сусідству сидить на купі дров чи колодок обмитий вологим вітром Льонька, сидить і палить "Памир", і що тому Льоньці сьогодні жахливо не хочеться повертатися додому, де так шуміла, репетувала, навіть із кулаками проти нього лізла Тоська; зрештою, обвинувачення її було так само безглузде, як і все його, Льоньчине, життя: ніби він, коли вона, Тоська, засинає, вставав і йшов де Броні. "А що, коли б і справді, — подумав Льонька, — візьму й піду до неї і постукаю, і попрошу впустити наніч; скажу, — подумав він, — що Тоська мене вигнала і що мені ніде дітися, а мені таки ніде дітися!" Він позирнув на небо і побачив там якусь по-особливому велику зірку, і зірка та раптом сипнула на нього синім промінням, і коли б цього не сталося, він ніколи б не зважився на цей безумний учинок, а так йому здалося, що щось (чи хтось) його покликало, а може, це білий місяць його покликав, який виплив раптом з-за хмар, вимитий, вологий і молодий?

14

І він пішов у сутінках, дивуючись на все навколо: на місяць великий і білий, що висів серед неба, але не освічував землі, й на вітер вологий, що освіжував йому лице. Від того вітру прокльовувалось у його душі щось таке, як кволий, зелений росточок: удихав на повні груди повітря, адже було щось у цьому відчутті від весни, коли все оновлюється, освітлюється й починає дихати. Пожалів раптом Тоську, бо їй і в голову не прийде, що в його душі з’явилося таке дивне відчуття радості, що він, як той… не знає, з чим порівняти, в дорозі він, хай яка розглузла і слизька вона. Здається, забув звідкіля йде й куди, він зараз зовсім вільний, людина без даху, але дихає свіжим вітром, і хай собі висить над головою цей вимитий місяць, а він іде, і йому хочеться, щоб дорога ця протяглася довше, бо йому, здається, не хочеться ані повертатися до старого, ані входити в дім новий. І це щось таке, як ті сни, котрі зрідка його відвідують, — тоді він бачить лісову дорогу (а може польовий путівець), напівзарослу травою, з вогниками квіток суниць на узбіччях. Він іде по тій дорозі, бо йшов нею колись давно, коли світ був іще дитячий, наче дзвін жайворонка, а в душі — дивне й чудове відчуття несподіванок і таємниць. Ступав на ту дорогу, забуваючи, навіщо й куди іде, звідки прийшов і що йому там, попереду треба. Адже все так просто: є те, чого не пояснюють, є хвилини, коли раптом скидаєш усі свої житейські кайдани, коли по-справжньому відчуваєш себе вільним, тоді висиш, як жучок у павутині з бабиного літа, і чуєш тільки задоволення від льоту, хоч ота павутина тонка, мов печаль. Але щось його збуджує й веде: стежки течуть навсібіч і кінці їхні невідомо де пропадають, стежки — це також павутиння з бабиного літа, а він — вільний летючий жучок. Сонце яскраво кидає світляні плями на траву, бджоли обсмоктують суничні квіти, світ зелений і буйний палає навколо, і чути стає, як струмує у стеблах сік. Нікому й ніколи не розказував про цей свій сон-спогад, про оце провідчуття короткочасної волі, бо хто не розсміється йому в вічі й не назве дурнем репаним — це все-таки дурниця з дурниць, отаке відчуття, але чому від нього так тепліє в серці жовта, наче квітка, жаринка.

Було дивно, що відчуває таке зараз, серед темряви, йдучи до жінки, яку добре й не знає, яка була радше тінню, а не жінкою, до якої тільки раз доторкнувся, на яку тільки кілька разів пильніше позирнув, але яка вже аж зовсім йому не чужа.

Отож він ішов, і вона снилася йому в оцій його дорозі, бо все ще відчував її залиту сонцем з квітами суничними і з бджолами в синьому повітрі. Відчував навіть смак отого меду, що випивали його з квітів бджоли, а водночас і гіркоту пізнавав — дикий мед.

Озирнувся назад, на хату, в якій прожив кілька років. Там зараз сиділа, повна чорної смоли, яка вже поволі застигала, Тоська. А може, вона вже лягла і покірно чекала його повернення, коли зможе сказати йому, що там є звареного і де шукати, чекала, поки він ляже поруч і переверне її горілиць. А може, вона вже спить, зморена дурними й нікому не потрібними пристрастями, — біла снігова, безплідна нива, яку він даремне засівав своїм насінням, даремне виглядав на ній квітів і освітленої сонцем дороги. Знаходив на тій ниві тільки сніг та пісок і траву з давно засохлим стеблом, отож жалів її, як міг, але повернутися до неї сили не мав. Бо в нього наливався вологий вітер, і він пив його з присвистом, ніби від цього й справді щось у ньому зміниться.

Будинок, до якого ішов, світився. Світло пробивалося крізь шпари віконниць і провисало тонкими ножами. Став біля хвіртки і довго дивився. Тоді зайшов до двору і подався до садового столика, щоб там спокійно перекурити. З темряви вибіг кіт і почав тертися об його ногу. Льонька нагнувся, взяв кота на руки, хоч той замастив його брудними лапами. Кіт замуркотів ніжно й пригорнувся до нього, ніби відчув у ньому господаря. Звідси проглядалося яскраво освітлене вікно, і він подумав, що саме в це вікно й треба постукати. Поклав кота на коліна й запалив. Вологий вітер роздмухував вогника цигарки і розтрушував на обличчя сухий і теплий попіл, Льонька курив і незмигно дивився на освітлене вікно. Йому захотілося, щоб там мигнула знайома постать, тоді йому буде легше до нього підійти. Але вікно світило безживно, він виплюнув недопалка, скинув з колін кота і пішов по стежці — під черевиками в нього захрумтів пісок. Нахилився й зачерпнув того піску пальцями — білий річковий пісок, вологий від цієї погоди, але чистий. Кіт побіг перед ним, задерши хвоста, наче вказував йому дорогу. В Льоньки не пропадало дивне відчуття свята, і він усміхнувся до місяця, який, хоч і висів серед неба, але майже не світив. Кіт задряпався у двері, гостинно озираючись до Льоньки. Той підійшов до освітленого вікна й легенько постукав, йому відповіла тиша, ніби в цьому освітленому домі нікого й не було. Тоді він вирішив зробити останнє, що міг, вийшов на ґанок і натис пальцем на язичка клямки. І раптом здригнувся — двері в сіни прочинилися — звідти полилося яскраве, запашне тепло. Кіт скочив у сіни й почав шкрябатися в хатні двері. Льонька відчинив і ці двері й став у прочілі, відчуваючи, що йому тремтить у роті язик.

Тільки тепер нашукав очима ту, до котрої пригнала його воля власної дружини. Біля столу стояла жінка, яку він безпохибно пізнав: очі її здавалися двома чорними вогнищами, а рум’янці запалили щоки, що наче зсередини освітилися. Тіло її в тонкому платті здивувало його своєю довершеністю, і він мимоволі струснув чубом, щоб пробудитися нарешті й переконатися: чи не хропе біля нього Тоська і чи не треба йому брати важкого й нелюбого заступа, щоб усе-таки скопати засніжену й замерзлу на камінь ниву.

Перемнувся з ноги на ногу, опустив очі, потім зирнув на засвічене жерло телевізора, який уже нічого не показував, а тільки висяював голубе світло, кашлянув у кулака і сказав, намагаючись хоч якось там усміхнутись:

— А що, Бронь… там на вулиці, нас звели… То, може, того, хай буде так, як вони хочуть?

1976 р.

Оповідка четверта

У зеленому світі

1

Завмерла, розставивши ноги в обрубках валянців, перегнулася вдвоє, вперлася руками об одвірок і приклеїла око до замкової щілини.