Читати книгу - "1Q84, книга 3, Муракамі Харукі"

Як, здається, й вона. Обхопивши його рукою, вона тільки хихотіла. Тенґо не розумів, що її так смішило. Може, хтось десь показав карточку з написом "Сміх".

"Цікаво, котра зараз година?" — подумав він. Спробував підвести голову й глянути на годинник, але його ніде не було. Медсестра раптом перестала сміятися й обома руками обхопила його за шию.

— Я відродилася! — її теплий подих ударив його у вухо.

— Ти відродилася, — сказав Тенґо.

— Бо один разу померла.

— Ти один раз померла, — повторив він.

— Уночі, коли падав холодний дощ, — сказала вона.

— Чому ти померла?

— Щоб отак, як зараз, відродитися.

— Ти відроджуєшся, — сказав Тенґо.

— Більш-менш, — прошепотіла вона дуже тихо. — У різних формах.

Тенґо задумався над цією фразою. Що, власне, означає "біль-менш відродитися у різній формі"? Його обтяжений мозок наповнювався паростками життя, як первісний океан. Однак це нікуди його не вело.

— Звідки приходить повітряна личинка?

— Помилкове запитання, — відповіла медсестра. — Так-так.

Вона завовтузилася на ньому. Тенґо відчув своїми стегнами густе волосся на її лобку, що, здавалось, було частиною

її мислення.

— Тобі щось потрібне, щоб відродитися? — спитав Тенґо.

— Найголовніша проблема відродження, — сказала медсестра, ніби відкриваючи таємницю, — полягає у тому, що можна відродитися тільки для когось, а не для себе.

— "Більш-менш у різних формах" — саме це й означає?

— Як тільки розвидниться, вам треба звідси йти. Поки виходу не перекрито.

— Як тільки розвидниться, я звідси піду, — повторив Тенґо її слова.

Вона ще раз потерлася своїм густим волоссям на лобку об його стегна. Ніби старалася залишити там якийсь знак.

— Повітряна личинка нізвідки не приходить. Хоч би скільки ви чекали, вона не прийде.

— Ти в цьому впевнена?

— Бо я один раз померла, — відповіла медсестра. — Вмирати трудно. Набагато трудніше, ніж ви, Тенґо-кун, сподіваєтеся. І дуже самотньо. Настільки, що аж дивно, як може людина бути такою самотньою. Раджу запам'ятати. Але, врешті-решт, без смерті нема відродження.

— Без смерті нема відродження, — підтвердив він.

— Але людина, живучи, наближається до смерті.

— Людина, живучи, наближається до смерті, — повторив Тенґо, не розуміючи змісту цих слів.

Вітер і далі гойдав білими шторами. У повітрі аудиторії перемішався запах ганчірки біля класної дошки, мийного засобу й диму від спалюваного опалого листя. Хтось вправлявся у грі на флейті. Дівчина міцно стискала його руку. У низу живота він відчував солодкий біль. Однак ерекції не було. Вона прийде набагато пізніше. Слова "набагато пізніше" обіцяли йому вічність — довгу палицю, що не має кінця. Чашка з рисовою кашею знову перехилилась, а мозок захитався.

Прокинувшись, Тенґо довго не міг згадати, де він. Потрібен був час, щоб відтворити в голові перебіг подій минулої ночі. Крізь щілини у шторах пробивалося сліпуче ранкове проміння, галасливо співало вранішнє птаство. У вузькому ліжку він спав у страшенно незручній позі. Таке траплялося з ним часто. Поряд була жінка. Вона міцно спала, поклавши голову на подушку. Її волосся спадало на щоки, як свіжа осіння трава, омита вранішньою росою. "Кумі Адаті", — подумав Тенґо. Молода медсестра, якій щойно сповнилося двадцять три роки. Його наручний годинник лежав на підлозі біля ліжка. Стрілки годинника показували сьому годину двадцять хвилин ранку.

Тихо, щоб не розбудити медсестри, Тенґо спустився з ліжка й крізь щілину між шторами глянув за вікно. Там простягалося поле, засаджене рядами присадкуватих капустин на чорній землі. А за ним виднів мішаний ліс. Тенґо згадав крик сови. Учора вночі там кричала сова. Нічна мудра істота. Слухаючи її крик, Тенґо й медсестра курили гашиш. На його стегнах усе ще залишилося відчуття її жорсткого волосся на лобку.

Тенґо зайшов у кухню й зачерпнув з-під крана пригоршню води. У нього горло пересохло настільки, що ніяк не міг втамувати спраги. У всьому іншому не помічав жодних змін. Голова не боліла, тіло не було млявим. Свідомість була ясною. Тільки здавалося, ніби увесь організм провентильовано понад міру. Як водогінні труби, вміло прочищені сантехніком. У тенісці й довгих шортах він зайшов у вбиральню й довго справляв малу нужду. Обличчя, відбите у незнайомому дзеркалі, видалося йому чужим. Подекуди на ньому стирчали волосинки. Пора голитися.

Повернувшись у спальню, Тенґо зібрав свій одяг, який валявся на підлозі впереміш з одягом медсестри. Він не міг пригадати, коли і як роздягнувся. Знайшов обидві шкарпетки, надів сині джинси й сорочку. Одягаючись, наступив на великий дешевий перстень. Підняв його й поклав на столик при узголів'ї. Нап'яв на себе светр з круглим вирізом, узяв у руки вітровку. Впевнився, що гаманець і ключі в кишені. Медсестра, натягнувши ковдру до самих вух, міцно спала. Навіть не було чути, як вона дихає уві сні. "Може, слід розбудити? Хай там що, цього не робитиму, — подумав Тенґо. — Але ж переспав ніч у ліжку разом з нею". Піти, не попрощавшись, вважав нечемним. Однак вона спала глибоким сном і казала, що сьогодні в неї вихідний. Якщо він її розбудить, то що потім робитимуть?

Помітивши біля телефонного апарата папір і кулькову ручку, написав: "Дякую за вчорашню ніч. Було приємно. Повертаюся в готель. Тенґо". Дописав і час. Записку поклав на столик при узголів'ї й замість прес-пап'є притиснув піднятим перснем. А тоді взувся у зношені тенісні туфлі на гумовій підошві й вийшов надвір.

Пройшовши трохи дорогою, натрапив на автобусну зупинку. Почекав п'ять хвилин, поки прибув автобус, що прямував до станції. До кінцевої зупинки їхав із галасливими учнями, хлопцями й дівчатами, середньої школи. Хоча Тенґо із зарослим обличчям повернувся після восьмої ранку, ніхто в готелі нічого йому не сказав. Очевидно, для них це не було особливою дивиною. Вони мовчки швиденько приготували йому сніданок.

Запиваючи теплий сніданок чаєм, Тенґо згадав, що сталося минулої ночі. Три медсестри запросили його поласувати смаженим м'ясом. У найближчій закусочній вони співали караоке. Він пішов з Кумі Адаті до неї на квартиру й, слухаючи крик сови, курив з нею індійський гашиш. Відчув, як його мозок перетворився на густу рисову кашу. А коли опам'ятався, то вже був в аудиторії початкової школи взимку. Нюхав запах її повітря, розмовляв з Аомаме. Після того Кумі Адаті розповідала в ліжку про смерть і відродження. Були неправильні запитання і багатозначні відповіді. У мішаному лісі безперестанку кричала сова, а в телевізійній передачі реготали люди.

У спогаді були окремі прогалини. Бракувало кількох з'єднувальних ланок. А от наявні частини згадувалися навдивовижу яскраво. Йому вдавалося відтворити кожне сказане слово. Тенґо запам'ятав останні слова медсестри. Слова поради й застереження.

— Як тільки розвидниться, вам треба звідси йти. Поки вихід не перекрито.

Мабуть, справді-таки треба забиратися звідси. Він узяв відпустку й приїхав у це місто, щоб ще раз зустрітися з десятирічною Аомаме, що в повітряній личинці. Майже два тижні щодня відвідував оздоровницю й голосно читав батькові книжку. Однак повітряна личинка не з'явилася. Натомість тоді, коли він майже хотів махнути на це рукою, Кумі Адаті приготувала йому видіння іншого роду. В ньому він ще раз зустрівся з юною Аомаме й поговорив з нею. "Знайди мене, поки є ще час", — сказала Аомаме. Та ні, може, насправді це сказала Кумі Адаті. Важко розрізнити. Байдуже, немає значення! Кумі Адаті один раз померла й відродилася. Не заради себе, а для когось. Тенґо вирішив поки що повірити в те, що там почув. Це найголовніше. Можливо.

Він перебував у "Котячому місті". Лише тут були речі, яких ніде не міг знайти. Заради цього пересів з експреса на електричку й прибув сюди. Однак у всьому, що знайшов тут, містився ризик. Якщо вірити Кумі Адаті, ризик фатального роду. В нього пальці засвербіли — значить, щось зловісне наближається.

Треба негайно повертатися до Токіо. Поки виходу не перекрито й поїзд усе ще стоїть на станції. Але перед тим слід побувати в оздоровниці, зустрітись і попрощатися з батьком. І де в чому переконатися.

Розділ 10

(про Усікаву)

Збирання солідних доказів

Усікава вирушив до містечка Ітікави. Налаштувався на досить довгу поїздку, але насправді виявилося, що Ітікава міститься за річкою, вже в префектурі Тіба, не дуже далеко від центру столиці. На залізничній станції він узяв таксі й назвав бажану початкову школу. До неї прибув після першої, коли скінчилася обідня перерва й почалися пообідні заняття. З музичного класу линув хоровий спів, у шкільному дворі відбувався урок фізичної культури — змагання з футболу. Діти з криком ганялися за м'ячем.

Усікава не зберіг добрих спогадів про свою початкову школу. Фізкультура, особливо ігри з м'ячем, була не по ньому. Він, млявий коротун, страждав астигматизмом. Крім того, від народження не мав рухових нервів. Уроки фізкультури були для нього справжнім кошмаром. З інших предметів мав високі оцінки. Загалом його голова добре працювала, і він успішно вчився (саме тому в двадцяти-п'ятирічному віці склав іспити на юриста). Однак ніхто з оточення не любив і не поважав його. Напевне, однією з причин такого ставлення була його фізична недолугість. Звісно, і з рисами обличчя він мав проблеми — змалку велике обличчя, злий вираз очей і сплюснута голова. Обидва краї його товстих губ звисали, і, здавалось, з них от-от потече слина (так лише здавалося, але насправді вона не текла). Волосся кучеряве, скуйовджене. Його зовнішність людей не приваблювала.

У початковій школі Усікава майже не розкривав рота. Сам уважав, що в разі потреби виявиться красномовним. Але не мав з ким по-дружньому порозмовляти й не випадала нагода показати перед людьми свої ораторські здібності. Тому він постійно мовчав. І коли інші розповідали, навіть будь-що, то він узяв собі за звичку уважно слухати. Мав намір щось із цього добути. Ця звичка потім стала для нього корисним знаряддям. За його допомогою Усікава відкрив багато цінних фактів. Одним з таких "цінних фактів" було те, що більшість людей у світі не вміє думати власною головою. І лише таких він ні про кого не розпитував.

У всякому разі, Усікава не пригадував жодного приємного епізоду свого життя з того часу, коли ходив до початкової школи.