Читати книгу - "Шість днів на роздуми, Щербаненко Джорджо"

Якби ви захотіли говорити раніше, ми перешкодили б Вейтону заподіяти собі смерть.

Енсайкоу витримав капітанів погляд.

— Я тут, щоб відповісти за свої вчинки, якщо тільки дотримання слова честі можна вважати за вину.

Сандер нетерплячим жестом випровадив полковника Енсайкоу з кабінету.

— Ясно, ясно.— Він подзвонив охоронцеві. Коли двері випустили Енсайкоу, він безсило плюхнув у крісло.

— Ну, що скажете, Джеллін? — запитав він.— Я вас питаю. Тепер ви переконані, що це самогубство?

Джеллін роздивлявся план Бостона, повішений на стіні.

— Може, я вам здамся зарозумілим і дурним,— обізвався він по хвилі,— але я мушу щось вам сказати...— І тут він тихо сказав Сандерові про свій намір довести до відома громадськості власну думку про самогубство Вейтона. Звичайно, перш ніж написати такого листа, він збирався подати у відставку.

Сандер дав йому виговоритися до кінця, потім глибоко зазирнув йому в очі, ніби прагнучи добратися до самого дна душі. Джеллін не витримав і потупився.

— Мені здається, що ви, Артуре, жартуєте,— прошепотів Він.— Незалежно від вашого погляду на справу Вейтона, ви ж не думаєте, що знаєте ліпше від лікаря й експертів, що спричинило смерть актора, не кажучи вже про признання Енсайкоу.

— Ні, пане капітан,— заперечив покірно Джеллін.— Але, не згоджуючись з версією Вейтонового самогубства, я хотів би З'ясувати до кінця одну справу... Я саме подумав, що той, кого Енсайкоу прийняв за Вейтона, міг тільки на нього скидатися. Полковник ніколи не бачив актора зблизька, отож той, хто передав йому листи й звелів посилати їх, міг бути зовсім не Вейтоном, а тільки схожим на нього.

— Ви фантазуєте, Джеллін,— заперечив капітан.— Я готовий [101] вислухати всі ваші гіпотези, але не треба так згущувати фарби.

Скромний архіваріус похитав головою.

— На мою думку, в цій історії багато делікатних і дуже тонких деталей. Можливо, це випадковий збіг обставин або щось інше, але факт залишається фактом: ми, власне, нічого не знаємо, не маємо жодних доказів, які б дозволяли робити остаточні висновки. Ми вхопилися за слово "самогубство", оскільки це визначення найпростіше, і заплющуємо очі на все, що могло б підважити цю версію. Я хочу дослідити цю справу до кінця: якщо це справді самогубство, то я хочу мати для цього всі можливі докази.

— А що ж ви збираєтеся робити? — спитав Сандер з незвичною для нього терплячістю.

— Точно я ще не знаю,— відповів Джеллін.— Але я хотів би заспокоїти мою цікавість, оскільки досі це мені не вдалося дізнатися, чому автомобіль, в якому був труп Вейтона, був знайдений поблизу дому, де мешкає Джон Френзен. Подивіться-но на цей план, капітане. Ось Ферт-стріт, на якій стояв автомобіль Вейтона. Досить пройти тільки три квартали — і вже виходиш на Вендлоу-стріт, 22. Неповних п'ять хвилин дороги. Макх'ю? Звідки у Вейтока взявся револьвер? Він вийшов з вітальні в халаті, а знайшли ми його зовсім одягнутим. Бажано б добути всі відбитки пальців з переднього сидіння автомобіля Вейтона. А також дізнатися, що робив Вейтон від половини третьої, коли він зник, до четвертої чи п'ятої, коли настала смерть. Артурові слова пробудили цікавість капітана. Сандер силкувався подумки відповісти на поставлені ним питання, але даремно. Джеллін мав рацію: доки не буде відповідей на ці питання, твердити про Вейтонове самогубство не можна, незважаючи на всі медичні й технічні експертизи, які, капітан це добре знав, хоч нібито й достеменні, насправді безвартісні для слідства.

— Завдали ви мені мороки, Джеллін. Подавати вам у відставку не треба. Хай газети пишуть і далі про самогубство. А ми продовжимо своє дізнання. Якщо справді хтось винний, то він спатиме спокійно, а ми за цей час постараємося, щоб пробудження стало для нього не дуже приємним.

Джеллін усміхнувся з полегкістю.

— Дякую вам за довіру... Звеліть, будь ласка, стежити й далі за всіма, хто був замішаний у цто справу. Щоб ніхто з них, принаймні зараз, не виїхав з Бостона.

— Так і зробимо, Джеллін,— вигукнув Сандер весело.— Тільки зараз ша... А тепер ходімо спати, нам це корисно. Зустрінемося тут о дев'ятій і виробимо конкретний план дії.

Ніч принесла Джелліну раду. Перед Сандером він постав і посвітлілим обличчям і вже знав, Що треба робити. Зате капітаї сидів похмурий. Він старався поводитися ввічлива з Джелліном, але щось його, видно було, тривожило.

— Ось погляньте на цю фотографію. її зробив наш технік через півгодини після знайдення трупа Вейтона в його автомобілі,— сказав він по хвилі.— Кажу вам, Джеллін, збожеволіти можна!

Артур узяв фотографію й уважно придивився до неї. Вейтон сидів, спираючись головою на кермо, зі скроні збігав струмочок крові, права рука спущена на сидіння, а за кілька сантиметрів од неї лежав револьвер.

— Вас нічого тут не дивує? — спитав Сандер. Джеллін повернув йому знімок.

— Я це помітив, коли ми були на місці випадку: дуло револьвера обернуте в протилежний бік —від пальців правої руки Вейтона. Якби револьвер випав у Вейтона з руки, він упав би на сидіння дулом у той бік, що й пальці, які стискали його. А тут усе навпаки: пальці обернуті в бік керма, а дуло револьвера в бік спинки сидіння.

— Я теж звернув увагу на цю подробицю,— признався Сандер,— але не приписував їй такого значення, як зараз, роздивляючись знімок. Це майже неспростовний доказ, що Вейтон сам себе не вбивав.

Джеллін притакнув, граючись кульковою ручкою.

— Яке алібі в Макх'ю?— спитав він.

— Нормальне. Був у своїм закладі до третьої ранку, як завжди, потім пішов у квартиру, яку він наймає над пивним баром, і ліг спати. Його алібі можуть підтвердити кілька вірогідних свідків.

— Макх'ю не розмовляв з Вейтоном, не бачив його?

— Ні, мабуть, ні. Алібі в інших теж бездоганні. Матільда Чезлі була вдома, як це ви ствердили самі, так само, як обидва шуряки Вейтона: Альберт і Френсіс Чезлі, яких ми розбудили. Гертруда Веймар сиділа під арештом.

— А челядь Вейтона?

— Удома. Тієї ночі, коли Вейтон загинув, ніхто не рипався з дому.

Сандер відповідав на питання Джелліна сумним і розчарованим голосом.

— Хотілося б нарешті знати, що робити,— сказав він знуджено.— Де шукати винного, якщо взагалі він існує?

— Я вас розумію,— усміхнувся Джеллін.— Проте мені здається, що звиклими поліційними методами викурити лиса з його нори нам не пощастить. Ми знаємо, що це було не самогубство, але довести це не зуміємо.— Він замовк на хвилю, потім вів далі: — Я прийшов сюди з однією пропозицією, якою хотів би з вами поділитися. Треба, щоб ми цікавитися цією справою перестали. [103] Хай усі думають, що Вейтон, як ви це підказали раніше, вчинив самогубство. Не будемо вести ніякого слідства, не допитуватимемо. Через два тижні візьмемося до роботи знову. Може, за цей час дещо зміниться. Не виключено, що смерть Вейтона потягне за собою якісь наслідки, на перших порах непомітні. Єдине, що ми можемо зробити, це перешкодити всім замішаним у цю справу виїжджати з Бостона.

— Такий наказ я вже дав. Наші люди розміщені скрізь. Якщо хтось з підозрюваних спробує покинути Бостон, його затримають і йому доведеться пояснювати причину свого виїзду.

— Мені здається, що нічого іншого зробити ми не можемо,— повторив Джеллін.— Якщо мені з цікавості закортить поїхати кудись, сподіваюся, що ви мені це дозволите.

Слова Джелліна перервав прихід одного із співробітників: з капітаном Сандером домагався побачення камердинер Вейтонів пан Карлтон.

Розділ одинадцятий

Боротьба в темряві

Річард Карлтон становив собою класичний взірець справжнього камердинера. Такого, як він, можна тепер знайти хіба що в англійських романах. Вейтон прийняв його до себе, як одружувався з Матільдою Чезлі, і відтоді Карлтон їхнього дому вже не покидав. Високий і зовсім лисий, він виглядав вельми імпозантно. Говорив він, на прикрий подив усіх, найчистісінькою англійською мовою, й коли він відповідав на питання, було таке враження, ніби він прагне дати своєму співрозмовникові урок правильної вимови і гарної дикції.

Капітан Сандер зустрів Карлтона якнайпривітніше.

— Мабуть, мого візиту, пане капітан, ви не сподівалися, але існують поважні причини, які змушують мене турбувати вас... Насамперед я хотів би все ж признатися, що я явився сюди, не попереджаючи моїх хлібодавців, і просив би вас зберегти, настільки це можливо, у таємниці мій прихід сюди, так само, як і те, що я збираюся вам сказати.

— Це залежить від того, що ви нам скажете,— втрутився Джеллін.

— Звичайно,— погодився Карлтон.— Так ось коротко, що я маю сказати. Саме в той час, коли пані Гертруда Веймар перебувала в поліції, мені доручили відповідати на телефонні дзвінки. [104] Одинадцятого листопада, як ви знаєте, їх було дуже багато. Люди, довідавшись, що Вейтон не вмер, дзвонили додому. Це був дуже виснажливий день. Дзвінків було не менше, як двісті, і серед них, як я вже казав, і такі, коли співрозмовників разпізнавати мені не вдалося, а також дзвінок, на який особисто відповів пан Вейтон.

— Ну, а далі? — спитав нетерпляче Сандер, оскільки Карлтон зробив паузу.

— Не в моєму звичаї підслухувати чужі розмови чи шпигу вати, але сподіваюся, що ви мене зрозумієте: з огляду на незвичайні обставини я трохи, може, перестарався щодо своїх обов'язків, прагнучи стати в пригоді Вейтонам.

— Звичайно,— підбадьорив його Джеллін.

— Я не хотів би, щоб те, що я маю сказати, комусь зашкодило.— Капітан Сандер ледве стримував себе, слухаючи цей довгий вступ, але Карлтон врешті приступив до суті.— Я хочу сказати, що я знаю, з ким розмовляв пан Вейтон той єдиний раз, коли особисто підійшов до телефону. Я збирався саме вийти з кімнати, коли почув, як пан Вейтон говорив у трубку. "Авжеж, пане Лодері, авжеж". Я не мав сумніву, що він розмовляє з паном Лодері. Я зупинився, щоб слухати далі, бо знав, що це добрий імпресаріо, і я зрадів би, якби пану Вейтонові пощастило підписати з ним контракт. Він дуже потребував цього. Я почув, як пан Вейтон кілька разів повторив: "Так... так... звичайно" і нарешті на завершення розмови: "Отож до завтрашнього ранку, до дев'ятої... якщо я житиму... Але вірю, що житиму!"

Сандер з люттю підскочив до Карлтона і крикнув:

— І ви утаїли це все під час допиту! Ви промовчали про ймення того, хто дзвонив Вейтону, і про зміст розмови!

— Дозвольте мені скінчити мою розповідь,— сказав ґречно Карлтон, нітрохи не злякавшись.— Пан Вейтон побачив, що я чув цю розмову.