Читати книгу - "Хозарський словник: жіночий примірник, Мілорад Павич"

СКІЛА АВЕРКІЙ

СКІЛА АВЕРКІЙ (XVII — початок XVIII століття) — за походженням копт, учитель володіння мечем, один із найвідоміших майстрів шабляного бою в Царгороді кінця 17 століття. Скіла найнявся за слугу до одного царгородського дипломата, Аврама Бранковича, і разом зі своїм господарем вправлявся в мистецтві шаблевого двобою у повній темряві, пов'язаний з суперником довгим шкіряним пасом. Він умів гоїти рани й завжди носив з собою набір срібних китайських голок і дзеркало, на якому червоними цятками були відмічені обриси його голови, а зеленими — напрямки, в яких просувалися по його обличчю зморшки. Коли Скіла бував поранений чи щось у нього боліло, він ставав перед дзеркалом і в місця, помічені зеленою цяткою, встромляв сам собі в обличчя китайські голки. Тоді біль минав, а рани затягувалися, лишаючи по собі тільки якусь одну китайську букву на тілі. Те дзеркало не могло зцілити нікого іншого, окрім нього. Де б він не був і що б не робив — завжди любив жарт і не боявся труснути калиткою за свій сміх. Але для кожного жарту називав іншу ціну. Сміх — казав він — буває звичайним: тоді людина сміється з одної-єдиної причини. Такий сміх найдешевший. Вищу ціну має той сміх, що викликаний двома чи й трьома причинами одночасно. Але такий стрічався йому рідко, як і все, що має справжню вартість.

Довгі роки Аверкій Скіла з великою старанністю визбирував по околицях малоазійських містечок і місцях військових битв найбільш майстерні шаблеві удари, вивчав їх, випробовував на живій плоті і, врешті, описував техніку їхнього виконання в окремому збірнику, ілюстрованому діаграмами та схематичними зображеннями рухів цього древнього мистецтва. Він міг розрубати шаблею рибу в воді або серед ночі підвісити ліхтар на застромлений у землю меч і кинутися з ножем на ворога, який прийде до світла. Кожен такий удар він позначав окремим знаком зодіаку, і кожна зірка в тих сузір'ях означала одну смерть. Відомо, що в 1689 році Скіла вже приручив сузір'я Водолія, Стрільця й Бика і знаходився в сузір'ї Овна. У тому сузір'ї йому не вистачало лише одного, останнього удару шаблею, дію якого необхідно було випробувати, — після нього й це сузір'я ставало підкореним. Той удар зі зміястим слідом залишав по собі страхітливу роззявлену пащеку, що моторошно звивалася, опускаючи на рану, мов на уста, якісь звуки, наче клич звільненої крові. За словами самого Скіли, в 1689 році у Волощині, під час австро-турецьких боїв, він випробував і той останній свій удар, після чого переїхав до Венеції і в 1702 році видав там книгу про мистецтво бою на мечах і шаблях під назвою «Найкращі підписи шаблею». До книги додавалися карти зі схемами виконання ударів, а між зірками, чи краще було б сказати — у сітях або за ґратами своїх шабляних ударів — був зображений сам Аверкій Скіла. Особи невтаємничені бачили на тих малюнках чоловіка, оточеного якимось гарним і тонким мереживом, яке він накреслив у повітрі навколо себе посвистами шабель і вістрями клинків. Проте решітка та мала такі розкішні форми, була такою легкою й повітряною, повною довершених опуклостей, ширяючих у повітрі кубів, мостів, склепінь і витягнутих веж по кутах, що все це разом створювало таке враження, ніби Аверкій Скіла був замкнений в політ якогось джмеля, чий безконечний розпис у повітрі раптово ставав зрозумілим. Обличчя Аверкія Скіли, що видніється з-за тих розв'язаних завдань — а чи в'язничних решіток — спокійне; єдине, що впадає в вічі, — це його подвійні губи: через них здається, ніби хтось з його нутра хоче промовити щось замість нього. Він вірив у те, що кожна рана на тілі — то нове серце, яке б'ється в своєму ритмі, і тому рани хрестив шаблею, та ще мав ніс, порослий волоссям, за яким його пізнавали й обходили стороною.

Цікавий запис про Аверкія Скілу залишив музикант і читач снів Юсуф Масуді. Разом зі Скілою він служив у згаданого вище дипломата у Високій Порті в Царгороді й займався полюванням на створінь, які мандрують по людських снах. У своїх записах він каже, що в тих випадках, коли двоє людей сняться один одному навзаєм і сон одної з них вибудовує яву іншої, дещиця сну як з одного, так і з другого боку щоразу витікає. То «дитя сну». Хоча сон триває й коротше від яви сплячого, — проте він завжди глибший у стократ від будь-якої яви, через що й лишається щоразу трохи шумовиння, «надлишку породи», яка не може вміститися уся у яві особи зі сну й переливається через вінця, чіпляючись до яви когось третього, хто терпить через це постійні зміни і відчуває великі незручності. Той третій, як правило, знаходиться в скрутнішому становищі, ніж двоє перших: свобода його дій обмежена підсвідомим удвічі сильніше, ніж у випадку інших двох, бо всі надлишки енергії й матерії, які назбируються в снах першого і другого, поперемінно вливаються в духовне життя третього, через що той перетворюється на істоту подвоєну, яка по черзі наближається або до одного, або до іншого з двох сплячих.

Масуді стверджує, що Аверкій Скіла страждав саме від такого способу обмеження своєї свободи, водячи танок смерті з двома сплячими, чиї імена Масуді також називає. Одним з них був господар Аверкія, Аврам Бранкович; другим — якийсь Коен, якого Аверкій Скіла взагалі не знав. Як би там не було, а Скіла, ніби музичний інструмент з низьким звучанням і товстими струнами, міг витворити лише кістяк мелодії, тільки основне, найгрубше звучання свого життя. Усе інше вислизало від нього, воно було про інших і для інших. Найболючіші його потуги й найвищі здобутки були там, де для інших усе минало без мук, лише за половину їх можливостей.

Масуді по-своєму пояснював причини поведінки Скіли. Він вважав, що свою колекцію шабляних ударів Аверкій Скіла створював зовсім не з особливих військових міркувань — скажімо, для швидшого поширення знань про мистецтво шабельного бою: це була лиш відчайдушна й несамовита гонитва за тим єдиним ударом, що мав визволити його з зачарованого кола, в якому він кружляв, очікуючи, доки його мучителі не наблизяться один до одного на відстань дотику шаблі. За