Читати книгу - "Несподіване весілля, Ксана Рейлі"

— І що тепер? — спитала я і важко видихнула, поклавши руку на живіт.

Лише коли піднялася зі стільця, зрозуміла, що не варто було так багато їсти. Ну що зробити, якщо мені страшенно захотілося брауні? І байдуже, що перед тим я з'їла пасту з лососем та шпинатний крем-суп.

Ми з Гордієм вийшли з ресторану на вулицю, а я зупинилася, щоб защепити ґудзики на своєму тренчі. Довелося сильніше закутатися у нього, бо вітер такий потужний, що ледь голову не зірвав. Моє волосся розліталося в різні сторони, а я пошкодувала, що не зібралася його у хвіст, або ж пучок.

— Не знаю. — Гордій байдуже знизав плечима. — Ти ще не хочеш додому?

— Боюся, що мене знудить у твоєму автомобілі, — пробурмотіла я. — Схоже, трохи переїла.

— Трохи? Ти їла, як не в себе.

— А ти чого мені в рот заглядаєш? Скільки хочу, стільки і їм!

— Та я не шкодую тобі їжі, заспокойся.

— Мабуть, грошей шкодуєш! — Я подивилася на нього, примруживши очі. — Не можеш пережити, що тобі довелося оплачувати мій сніданок?

— Поліно, уже майже вечеря, — сказав він і закотив очі. Знову!

— Ти можеш цього не робити? — роздратовано буркнула я.

— Не робити чого?

— Цього! — Я покрутила пальцем біля його очей. — Чому ти їх постійно закочуєш?

— Бо мені так хочеться, — буркнув він. — Взагалі ти сьогодні якась трохи дивна. Хоча ні, ти завжди дивна.

— Не зли мене! — пригрозила я, тикнувши на нього вказівним пальцем.

Він похитав головою та знову закотив очі. Мені аж захотілося виколоти їх своїми довгими нігтями. Я вже навіть уявила, як поклала б їх у якусь красиву коробочку та заховала десь, щоб ніхто не знайшов. Ну, подобаються мені його очі. Нічого не можу зробити з собою.
Потім я все ж забрала свої руки та глибоко вдихнула, заспокоюючись.

— Бувають такі дні, коли дівчат все дратує, — сказала я і подивилася на нього. — Кожного місяця.

— А, я зрозумів! — Гордій махнув рукою. — Тільки знаєш, мені інколи здається, що у тебе ці дні постійно. Може, тобі варто до лікаря звернутися?

— Ще хоч одне слово, Гордюша, і до лікаря підеш ти, — солодким голосом прощебетала я, усміхаючись. — Наприклад, до травматолога. Попереджаю, що це у кращому випадку.

— А в гіршому? — Він зацікавлено подивився на мене, піднявши одну брову.

— Одразу опинишся у морзі, — пробурмотіла я. — Як тобі таке?

Він трохи насупився та відійшов від мене. Потім Гордій повільно попрямував до свого автомобіля. Я ж швидко поспішила за ним.

— Знаєш, я таки буду замикати двері у свою кімнату, — кинув він через плече. — З тобою небезпечно жити в одному будинку.

— О, так! Бійся мене! — Я підняла руки, зігнула пальці та скривила обличчя, удаючи монстра.

Гордій видихнув і похитав головою. Інколи він був аж занадто серйозним. Я опустила руки, ображено надула губи та закотила очі. Міг хоча б посміятися з мого виразу обличчя.

— Ось! — Гордій зупинився та тикнув на мене пальцем. Я аж налякалася. — Ти теж це робиш.

— Роблю що? — перепитала, насупившись.

— Очі закочуєш. Ти любиш це робити, Поліно. Я помітив.

— Який ти молодець, — пробурмотіла я. — Тримай медаль!

Я вдарила його в плече долонею, а тоді підійшла до автомобіля. Гордій ішов одразу ж за мною. Хоч він і намагався виглядати серйозним, але все ж я помітила на його обличчі тінь усмішки. Коли ми сіли всередину, я пристебнулася. Досі було важко від переїдання, та я сподівалася, що мій шлунок витримає цю поїздку. Принаймні, Гордій не жене на дорозі, якщо це не перегони.
Автомобіль рушив з місця, і я трішки опустила вікно біля себе, щоб мені раптом не стало погано.

— Отже, — почав хлопець, — що я помітив за цих майже два місяці, що ми живемо разом?

— О, це цікаво, — сказала я, глянувши на нього. — Ану, розкажи!

— Ти часто ображаєшся, і деколи безпідставно.

— Запам'ятай, що для моїх образ завжди є причини!

— Дуже полюбляєш бити мене, — Гордій косо глянув у мою сторону, — але насправді у тебе слабкий удар.

— Що? — обурилася я. — Ти хочеш випробувати мою силу?

— Не переривай мене, — твердим тоном сказав він. — Ти часто дивишся на мене так, наче готова вбити.

— Чому наче? — Я насупилася.

— Поліно! — крикнув хлопець. — Ти можеш просто помовчати, доки я не скажу все, що хотів?

— Добре, — все ж здалася. — А буде в цих твоїх "що я помітив за період нашого одруження" щось хороше про мене?

— Ми власне до цього і підходимо, а ти перериваєш мої слова. До речі, це теж можна внести до твоїх якостей, які мене бісять.

— А тебе завжди все бісить, — огризнулася я. — І ти постійно закриваєшся від мене. В один момент цілуєш мене так, наче я тобі подобаюся, а потім знову ховаєшся у свою мушлю та говориш, як сильно я тебе дратую!

— Я не казав, що ти мене дратуєш.

— Як і не казав, що я подобаюся тобі!

— Та-а-а-к, — втомлено протягнув Гордій і зосередився на дорозі, —відчуваю, що коли договір закінчиться, мені буде нудно без твоїх істерик.

— Істерик? — спокійно спитала я. — Ти ще навіть не уявляєш, що таке істерика в моєму виконанні.

— А що буде?

— Ти хочеш перевірити? Рекомендую сховати у будинку всі ножі.

— Боюся, що мені вже треба бронювати місце на кладовищі, — пробурмотів Гордій.

Я закусила губу, стримуючи усмішку та повернула голову до вікна. Вже так сильно звикла до Гордія, що його, мабуть, точно бракуватиме мені тоді, коли це все закінчиться. Не знаю, але ці його різкі погляди в мою сторону, слова, якими він намагається зачепити мене, навіть та дивна поведінка, все ж починали подобатися. Чомусь трохи сумно стало, але рано чи пізно прийде кінець цій історії.

Я вийшла з автомобіля, коли він зупинився в гаражі. Мені хотілося трохи відпочити та набратися сил, адже на мене цього тижня ще чекала реклама парфумів.

— У нас завтра фотосесія, — раптом сказав Гордій.

— Що? — здивовано закричала я так сильно, що мій голос віддав відлунням у гаражі. — Яка ще фотосесія?

— Для того журналу, що ти хотіла. Забув, як називається.

— "Хевен"?

— Здається, так.

— Ти жартуєш? Чому ти раніше не сказав мені?

— Ем, а що б це змінило? — Гордій трохи насупився, глянувши на мене. — Все одно залишається фактом те, що у нас завтра фотосесія.

— Я б не їла сьогодні так багато! — голосно сказала я. — А... А якщо в сукню не влізу?

— Не хвилюйся за це, Поліно.

Я почала знервовано намотувати круги по плитці. Мої підбори трохи їздили, але мені було байдуже. Завтра на вагах точно буде плюс декілька кілограмів.

— Легко тобі говорити, — буркнула я, — а мені треба бути красивою в кадрі.

— Ти й так будеш, — сказав Гордій, змушуючи мене глянути на нього. — На моєму фоні ти будеш виглядати неймовірно.

— Як би ж то, — пробурмотіла я та знервовано усміхнулася. — Значить, мені треба зараз потренуватися.

— О, залюбки подивлюся.

Я кинула на хлопця різкий погляд та помітила на його обличчі нахабну усмішку. Він пройшовся довгим зацікавленим поглядом по моєму тілу, примруживши очі, наче хотів вивчити кожен сантиметр. Я напружилася від цього та відійшла трохи далі.

— Справді, — сказала я і склала руки на грудях, — дивитися на мої тренування та мріяти про мене — це єдине, що тобі світить.

— Побачимо, Полінко.

Гордій усміхнувся, все ще розглядаючи мене. Я ж покривилася йому і впевнено попрямувала до входу, як мені дозволяли це зробити мої підбори. Щоправда, декілька разів мало не впала через цю слизьку плитку. Ще один пункт в цьому будинку, який мене бісить.

Я вирішила потренуватися у своїй кімнаті, бо на вулиці було надто холодно. Довелося, добряче попотіти, щоб хоч трохи спалити калорій, яких я сьогодні наїла. Ввечері я прийняла ванну, щоб розслабитися і максимально привести себе в порядок. Завтра на мене чекала дуже особлива фотосесія. Раптом згадала про день народження Гордія. За цим всім зовсім забула, що мені варто організувати щось. Але що? Та і треба вирішити з подарунком для нього, але я навіть не знала, що подарувати тому, у кого все є?

З самого ранку я була трохи знервованою, адже сьогодні мала б здійснитися моя невелика мрія. Завжди хотіла потрапити на обкладинку популярного журналу. Нехай і з Гордієм, але хоча б щось.

Ми знову зустрілися в гаражі, бо він встиг зібратися раніше, як і завжди. Гордій був не надто зацікавлений у цій фотосесії, але і сам чудово розумів, що це додаткова увага публіки до його імені. Перед чемпіонатом — це саме те, що йому було потрібно. До того ж усі досі під враженнями від його минулого заїзду. Не кожен зміг би виїхати заново на трасу після зіткнення, щоб перетнути фінішну пряму.

Автомобіль зупинився біля якогось аеродрому. Я насупилася та вийшла на вулицю. Це було трохи дивно. Гордій зупинився біля мене, вдивляючись кудись вдалечінь. Я уважно спостерігала за ним, а потім він повернув голову в мою сторону.

— Не дивись так на мене, — пробурмотів хлопець. — Локацію обирав не я.

— Просто це трохи дивно.

— У мене було не так багато фотосесій, щоб я щось знав про це. Ходімо!

Гордій схопив мене за руку та потягнув до купки людей, що стояли далеко від нас посеред дороги.

— А у тебе були фотосесії? — поцікавилася я.

— Людей не дуже цікавить те, чим ти займаєшся, якщо у тебе некрасива зовнішність, — відповів він. — Інколи доводилося брати участь у такому, щоб у фанатів не зникало зацікавлення до моєї персони.

— Добре, з цим погоджуюся. Але що ти маєш до красивої зовнішності? — спитала я та усміхнулася, глянувши на нього. Гордій закотив очі, змушуючи мене засміятися. — Гаразд, це був жарт. Ти досить привабливий хлопець.

— Ну, дякую. — Він теж засміявся. — Хоч щось хороше сказала про мене.

— На більше ти поки не заслужив.

— На одній з таких фотосесій я познайомився з Діаною, — раптом сказав він.

— Серйозно? — здивувалася я. — І після цього у вас закрутився роман?

— Ну, можна і так сказати. Вона мені здалася красивою дівчиною, тому я вирішив запросити її на побачення. Діана погодилася і так усе почалося.

— А що це була за фотосесія? — зацікавлено спитала я, хоча мені й не дуже хотілося говорити про його колишню.

— У стилі вуличних перегонів. Валерій Забелло презентував декілька крутих сучасних автомобілів, а ця фотосесія була необхідна для зацікавлення до презентації.

— І Валерій не знав про ваші стосунки?

— Цього ніхто не знав, окрім мами. Ми приховували те, що разом.

— Чому?

— Бо Діана не хотіла, щоб хтось про це знав, — просто відповів Гордій. — Мабуть, це і налякало її в день весілля. Якщо чесно, то мене теж таке влаштовувало.

Я знизала плечима, бо навіть не знала, що сказати. Він так байдуже говорив про неї, що я не мала б хвилюватися за те, чи у нього досі є почуття до неї. Та чомусь все одно хвилювалася.
Ми підійшли до купки людей, привіталися з ними й познайомилися. Тут був фотограф, стилістка, перукарка та постановник фотосесії. Спочатку мене повели в невелике шатро, щоб підготувати, доки встановлюватимуться декорації. Поки мені робили зачіску та макіяж, я чула якийсь шум і гудіння на вулиці. Мабуть, якісь автомобілі будуть. Моє волосся красиво зібрали наверх, а також зробили яскравий макіяж. Це було важливо, адже так обличчя в кадрі виглядало виразнішим. Мені допомогли вдягнути вузьку білу сукню з розрізом на нозі та тугим корсетом. Вона була дуже довгою, але туфлі на високих підборах допомогли мені стати вищою.

— Вдягніть ще це, — сказала Аня — стилістка.

Вона передала мені довгі білі рукавички. Я надягнула їх на обидві руки й це виглядало просто неймовірно. Деякий час я просто милувалося собою дзеркалі, доки мене не покликали на фотозону. На цьому аеродромі був надто сильний вітер. Добре, що хоч моє волосся зібрали у зачіску і воно не буде мені заважати.
Спершу я відкрила рота, коли побачила красивий білий кабріолет. Здається, це була остання модель Феррарі, бо автомобіль виглядав просто надзвичайно. Ще краще, аніж Камаро Гордія. Потім я відкрила рот ще ширше, адже побачила позаду автомобіля великий чорний гелікоптер. Нічого собі декорації!

— Дивлюся, ти вражена, — почула біля себе голос Гордія.

— Це просто вау! — заворожено пробурмотіла я і подивилася на нього.

Він був одягнений у стильний чорний костюм та не менш стильні блискучі туфлі. Його волосся було охайно зачесане назад, що додавало йому серйозного вигляду. Я часто покліпала, щоб переконатися, чи справді це він переді мною такий красивий?

— Рукавички? — спитав він, кивнувши на мої руки.

— Такий образ, — швидко відповіла я.

— Гарно. Думаю, що фотографії вийдуть крутими.

— Завдяки автомобілю та гелікоптеру, — пробурмотіла я.

— Завдяки тобі, — сказав Гордій і підморгнув мені.

Я усміхнулася йому. Він легко взяв мене за руку і ми попрямували до автомобіля. Як виявилося, саме авто було нашим реквізитом, якщо можна так сказати. І хоч я не думала, що фотографуватися з Гордієм буде цікаво, мені усе ж шалено сподобалося працювати з ним. Ми наче відчували одне одного і поводилися, як справжні закохані. Подекуди він обіймав мене, чи цілував у голову. Я не боялася стояти близько біля нього та і його дотики не соромили мене. Навпаки, вони подобалися мені, допомагали розслабитися.

— Все! Давайте останній кадр! — крикнув нам фотограф.

Я глянула на Гордія, що стояв навпроти, дивлячись на мене зверху вниз. Його погляд був таким теплим, ніжним те уважним, що я могла б повірити, що він справді закоханий. Гордій легко охопив моє обличчя своїми руками, а я ж поклала долоні на його груди. Потім легко піднялася навшпиньки й торкнулася своїми губами до його губ. Це був легкий дотик всього лише для фото. Він нічого не означав. Принаймні, не мав би означати.

— Супер! — крикнув фотограф. — Готово!

Я неохоче відсторонилася від нього, а він чомусь не поспішав забирати руки з мого обличчя. Гордій провів своїм пальцем по моїй щоці, а потім опустився до шиї. Від цього по моїй шкірі пробіглися мурахи, і я ледве стрималася, щоб не затремтіти.

— Про що ти думаєш? — тихо спитав він, продовжуючи водити пальцями по моїй шкірі.

Моє дихання чомусь стало важким, але мені не хотілося, щоб Гордій знав, як на мене діють його дотики.

— Про те, що мені б хотілося трохи політати на іншому реквізиті, — сказала я і відвела погляд у сторону гелікоптера. — Я ніколи не була у вертольоті. Це, мабуть, цікаво. Ми можемо покататися на ньому?

— Не знаю, — відповів Гордій і знизав плечима. — Може, десь тут є пілот, бо ми все-таки на аеродромі.

— А я сподівалася, що ти вмієш керувати гелікоптером, — сказала я, усміхнувшись. — Тоді б точно закохалася в тебе.

Він тихо засміявся та раптом обійняв мене однією рукою, притискаючи до своїх грудей. Я розслабилася в його руках, бо чомусь стало так приємно від його уваги.

— Значить, мені треба навчитися робити це, — сказав хлопець.

— Ти б хотів, щоб я закохалася у тебе?

Я уважно подивилася на нього знизу вверх, не приховуючи своєї широкої усмішки.

— Будь-який хлопець хотів би, щоб така дівчина закохалася в нього, — тихо мовив Гордій, не відриваючи від мене свого погляду. — Твій колишній — повний ідіот. Я не уявляю, як можна зрадити тобі, Поліно.

— А як мені зробити так, щоб ти закохався у мене? — спитала я, вдивляючись у його очі.

Гордій деякий час уважно спостерігав за мною, а потім видихнув і похитав головою.

— Може, не треба? — прошепотів хлопець. — Ця гра і так занадто далеко зайшла. У нас фіктивний шлюб з договором на шість місяців.

— Фіктивний шлюб, — повторила я і вибралася з його обіймів. — Ти хочеш, щоб я закохалася у тебе, а сам не збираєшся закохуватися у мене. Плануєш розбити мені серце?

— Краще і ти не закохуйся, Поліно.

Гордій глянув у мою сторону, а тоді швидко попрямував до свого шатра, наче тікав від мене. Я чомусь відчула дурні сльози на очах і обійняла себе руками. Мене б не мало це образити, але його слова все ж зачепили. Мабуть, десь у глибині душі я справді хотіла, щоб він закохався у мене, і це починало лякати.