Читати книгу - "Вибач та зрозумій, Катя Кірініна"

— Ну вже ні, — не встигаю перевести подих, як Заремський хапає мене за руку і тягне на вихід.

У мене навіть голова закружляла від такого різкого руху і все, що я можу робити, це плестись за ним. То справді був перебір. Усвідомлення того, що все відбувається ось так, і мій чоловік, який до цього завжди ставився до мене як до фарфорової вази, викликало цілий потік сліз. Хочеться вірити, що його пальці не залишать синці на моїх зап'ястях.

— Відпусти мене, будь ласка, — прошу я. – Ти робиш мені боляче, Андрію.

Мабуть, я і справді починаю плакати, бо Андрій різко обертається і дивиться на мене. Він занепокоєно оглядає мої руки й тихо лається. Не дивлячись на південну кров, я білошкіра та найменший грубий дотик – викликає червоні сліди, він це знає.

— Вибач, але не змушуй мене застосовувати силу, я цього не хочу, — стомлено опускає голову вниз.

— Ти нічого не доб'єшся цим, я поїду з тобою, добре, але що далі? Завжди утримуватимеш мене силою? – ми розмовляємо як чужі люди, коли все встигло так перевернутись?

— Що за дитячий садок? Ми можемо цивілізовано все обговорити без сцен? Олесю, мені правда треба з тобою порозумітися, я був не правий. Давай усе вже нарешті з'ясуємо та повернемося додому? Ти збираєшся тицятися по кутках? Тобі нагадати, що ти ще моя дружина і я хочу, щоб ти жила зі мною в нашому домі й вела звичний спосіб життя?

— Та немає вже нас, немає нашого будинку і як ти не розумієш, наш звичний спосіб життя теж закінчився, — вигукую у спробах, щоб до Андрія нарешті дійшло. — Ти все зіпсував. Ти не зміг виконувати найважливішу функцію шлюбу – бути вірним. Тепер ти вважаєш, що я якось неправильно поводжуся? Та хто ти взагалі такий, і де мій чоловік, який мене любив і дбав про мене? Мені боляче, розумієш? Боляче, що ти зрадив усе, у що я вірила, саме ти!

Андрій стоїть навпроти мене і напружено слухає, мабуть, до нього стало доходити, що я не жартую і це не просто чергова побутова сварка, це крок до прірви. До тієї прірви, що виросла, між нами, саме того разу, коли він вирішив мені зрадити. Коли він покинув мене і пішов запивати своє горе, а я була вдома і плакала, бо втратила нашу дитину. З кожним викиднем ніби вмирала маленька частина моєї душі, і це було нестерпно. Як можна бути таким егоїстом, таким жорстоким покидьком, щоб не розуміти очевидні речі?

Він нічого не робить, тільки дивиться на мене і в його очах стільки болю, що я думаю, що пробила його бетонну стіну і тепер він можливо зрозуміє мене.

— Я люблю тебе, — каже ледь чутно, він. – Ти потрібна мені, Олесю, я просто не знаю, як жити без тебе.

— Раніше треба було думати, а зараз змирись і відпусти мене. Так буде краще, для нас обох, — знизую плечима і йду вбік. Час уже взяти себе в руки й перестати жити ілюзіями.