Читати книгу - "Подорож пiд вiнець, Анна Мінаєва"

— Ви померли, пані чарівниця, — з жалем у голосі простяг лікар, не наважуючись подивитись мені в очі. — Але ж якимсь дивом повернулися до життя. Я не маю пояснення цьому. Дякуйте богам. Ви здорові. А ваші помутніння можуть бути через те, що якийсь час ви перебували не тут.

— Хіба таке можливе? — Про всяк випадок уточнила я.

Воно можливо, на собі перевірила. Але треба було хоч якось підтримати сільського лікаря. А то його серцевий напад хопить з такими відкриттями. Мало того, що чарівниця приперлася на сеанс, то потім з'ясувалося, що вона ще й мертвою побувати встигла.

— Можливо все, чи вам не знати, — озвався чоловік. А мій погляд упав на футляр із градусником.

І не посперечаєшся ж.

— Дякую вам за допомогу. — Я вирішила, що на сьогодні йому вистачить. — Скільки я вам винна за ваш час?

— Так ще ніхто не питав, — дружелюбно озвався він, підводячись із стільця. — Скільки вам не шкода, пані чарівниця. Я зрікся грошей і…

Не знаю, що він ще там хотів сказати. Але я поспішно дістала з гаманця золоту монетку та поклала на стіл. Поняття не маю, скільки це в еквіваленті, але у місцевого лікаря просто відвалилася щелепа.

Хех, не так він від грошей і зрікся.

— Спасибі ще раз, — заспівала я, вислизаючи з його будиночка надвір і широко посміхаючись.

Ні, ну а що? Мені ці гроші навряд чи знадобляться. Тож я навіть не згадаю про це золоте. А ось дядечку порадувати, це будь ласка. Головне, щоб у нього щелепа сама на місце встала.

А то він мене таким приголомшеним поглядом проводжав, що я навіть занепокоїтися встигла. Скалічила людину своєю добротою. Ой, скалічила.

До місцевого готелю, який тут називали таверною, я добралася досить швидко. Небо поступово почало затягуватись хмарами. І я сподівалася, що в дощ ми подорожувати не будемо.

Це і за кермом машини не дуже безпечно, хоч і комфортно. А вже верхи на коні.

— Ви маєте допомогти цим людям!

— Ми маємо щось інше!

Я увійшла до головної зали якраз вчасно, щоб почути суперечку принцеси та найманця. І миттєво завмерла біля дверей, намагаючись зрозуміти, про що йдеться. Але мене помітили.

— Феліція! — Першою до мене звернулася Ісіс.

Дівчина та чоловік сиділи за одним із столів один навпроти одного. Принцеса ніби їла, хоча до їжі не особливо і доторкнулася. А ось перед найманцем стояла лише наполовину порожня кухоль. Цікаво, а що саме Рейдел вважає за краще пити в такий час доби? Чай чи чогось міцнішого?

— Щось трапилося? — я все ж таки підійшла до них і зупинилася поруч, не поспішаючи обирати бік.

І в прямому сенсі, вирішуючи, з ким сісти, і в переносному: вони явно про щось сперечалися, а я ще не знала, до кого приєднатися.

— Так, сталося, — принцеса подивилася на мене з надією? — Людям у цьому селі загрожує небезпека. А Рейдел не хоче їм допомогти.

— Староста вже подав прохання до гільдії найманців, — заперечив воїн.

— І скільки вони чекатимуть на відповідь? — схопилася дівчина. І я її почала навіть поважати. Трохи. — У них пропадають діти! На самотніх мандрівників нападають! Ти ж найманець!

Ого! А вона справді переживає. Може, я надто поспішно вирішила, що Ісіс Вортуонська звичайна стерва, якій начхати на всіх, крім себе?

— Фел, а ти що скажеш? — найманець глянув на мене так, ніби був певен, що я зараз встану на його бік.

Ну, можливо, колишня Феліція так би й зробила, але я...

— А що потрібно? — Невпевнено поцікавилася у чоловіка.

Та-а-ак! Марино, зупинись! Ти звичайна дівчина із двадцять першого століття! Тут один супровід принцеси вже справжнє випробування. А ти вирішила сунути ніс у справжню небезпеку? Ти ж не чарівниця!

— Ось, — Рейдел поклав переді мною жовтуватий лист, списаний чорнилом. Та таким кривим почерком, що ледве вдавалося прочитати навіть початок. — Це замовлення, яке вже пішло у гільдію. Якщо він дістався місця і його хтось узяв, сюди вже їдуть найманці.

— Але тут же сказано тільки про двох дітей, що загубилися в лісі, — насупилася я, нарешті розібравши написане.

— Якби вони згадали про монстра, який їх краде, ціна на замовлення зросла б разів на десять, — фиркнув воїн.

— Ви можете допомогти! — знову подала голос Ісіс. — За один день нічого не станеться.

— А мені здається, що ви просто не надто поспішайте до свого нареченого, — пропалив її поглядом Рейдел.

— А мені, що ви боїтеся, — процідила крізь зуби вінценосна особа і різко встала зі свого місця. — У жодному разі сьогодні я не готова продовжити подорож. Так що самі вирішуйте, чим займеться.

Вона кинула в мій бік короткий погляд, у якому я впіймала тінь… подяки? І пішла нагору, так і не поївши.

— Агхр! — найманець відкинув голову і провів долонею по обличчю.

Потоптавшись на місці, я акуратно опустилася на лавку навпроти:

— Думаєш, допомогти їм погана ідея?