Читати книгу - "Білий замок на Чорній скелі, Костянтин Матвієнко"

наївно сподіватися, що нишпорки контррозвідки залишать по собі сліди. Прийнявши ванну, одразу зателефонував Юсові і запропонував сьогодні ж разом навідати дідову могилу. Коли доїдав нашвидкуруч приготований омлет, пролунав дзвінок телефона. Хто б сумнівався, що то дзвонив Лар! Нод вирішив більше не випробовувати терпіння аналітиків контррозвідки, тому прикинувся здивованим і запитав Лара, звідки той дізнався, що він уже повернувся з селища. Як і слід було чекати, Лар відповів, що зателефонував навмання, і дуже радий, що Нод удома. Вони з Преном пропонують як слід розважитися цього ж дня. Нод подумки всміхнувся нездарності режисерів і сценаристів цього спектаклю — у контррозвідці так і не збагнули, що у цьому дуеті гультіпакою від природи є Прен, а Лар — ботан-кар'єрист. Утім, це дало Нодові перевагу, бо Лара було легше спекатися. Пообіцявши неодмінно зустрітися з ним та Преном надвечір у знайомому вже обом пабі, він повернувся до вистиглого омлету. Поснідавши, поїхав на кладовище, куди мав прибути і Юс.

Нод із колишнім дідовим ординарцем йшли алеєю повз однакові акуратні надгробки партійних діячів та високопоставлених чиновників. Дісталися військового пантеону.

— А Ви бували у Кунстаді? — запитав курсант.

— Ніколи. Та й генерал туди навідувався лише кілька разів.

— З'їздив я цілком вдало... Знаєте, — Нод заговорив пошепки, — коли почуєте, що я загинув чи зник безвісти, не вірте. Справді, те, що залишив мені у спадок дід, може карколомно змінити долю...

— Твою?

— Не лише. Спасибі Вам за те, що зберегли дідів спадок. Я дещо з нього прихоплю із собою, а інше хай лежить, де лежало. Воно Вам ще знадобиться. Нехай і ключ у Вас буде, — Нод обійняв Юса, водночас непомітно для ймовірних спостерігачів опустивши у нагрудну кишеню ординарця стрижень-ключ від контейнера.

— Відчуваю, що ти вплутуєшся у щось небезпечне...

— Так, але іншого виходу не маю. Контррозвідка, як Ви знаєте, за мною вже пантрує. Будь-якої миті вони можуть просто силоміць примусити мене до співпраці, перетворивши на маріонетку на усе життя. Добре, що вони вирішили наразі погратися. Однак щойно запідозрять, що я сам веду з ними гру, як умію, просто застосують силу, та й годі. Ще одне: Вам доведеться навідатися до Кунстаду... — Нод зашепотів ледь чутно, але Юс, який зберіг чудовий слух армійського розвідника, почув кожне слово і собі пошепки сказав кілька фраз Нодові, на що той відповів трохи голосніше:

— Дякую, це справді слушно. Так і вчинимо. Дуже Вас прошу діяти саме так, як ми оце домовилися.

— Усе зроблю, не хвилюйся! Хоча як тут не хвилюватися? Ох, звалилося ж клопотів на наші голови! Сподіваюся, ти знаєш, що робиш. Я виконаю усе, як домовилися. Ми вже прийшли, — Юс вказав на могилу генерала, вкриту прив'ялими вінками. — Давай землю.

Вони висипали привезену з Кунстада землю на могилу генерала та на розташовані неподалік військового пантеону могили Нодових батьків. Для сторонніх спостерігачів це виглядало так, що двоє чоловіків — літній і зовсім молодий — просто опоряджують надгробки. Спостерігачі, звісно, були. Несторонні. Прикидалися, що навідують поховання неподалік. Нод бачив їх краєм ока, добре відчуваючи неприродність присутності тут цих кількох чоловіків.

На виході з кладовища він попрощався з Юсом. Обидва намагалися бути якомога стриманішими. Старий капрал прошепотів, що, мабуть, востаннє бачить хлопця, та Нод відповів, що Зоря ще зведе їх на цім світі.

Повернувшись додому, юнак вирішив години зо дві поспати — увечері йому потрібні будуть сили. Горанг зі своєю лекцією виник вже наприкінці сну — спасибі, дав відпочити. Щойно божевільний король з'явився у сновидінні, Нод першим заговорив до нього.

— Скажіть, Ваша величносте, а куди, власне, подівся законний чоловік ланодської королеви Ауранії? Той, що з імператорської родини.

— Принц-консорт Альстанд помер безглуздою смертю. Був завзятим мисливцем. Поїхав узимку полювати на білу гірську лисицю. Звір вона потайний, сторожкий, а манто з її хутра дуже престижне серед ланодських модниць. Та й ось моя мантія підбита нею, — Горанг відхилив край порфири. — Лисицю для принца єгері вистежили. Він, як і годиться, поцілив їй у потилицю каменем з пращі. Таким є стародавній спосіб полювання на цю дичину, щоб хутро не зіпсувати. Та мабуть, камінь пройшов по дотичній і лише оглушив звіринку. Коли принц підняв її за хвоста, вона, оклигавши, легко вкусила його за руку. Принц від несподіванки випустив здобич, і та втекла. На подряпину він не звернув уваги, не сказав про неї і лікарям. А виявилося, лисиця була скажена, тож нещасливий мисливець за три місяці помер від тієї невиліковної хвороби.

— А у Республіці сказу вже немає, — з несподіваною гордістю сказав Нод.

— Так у вас майже усю дичину вибили! Ба, навіть вуличних собак і котів. Слухай далі. Після смерті принца-консорта Ауранія зійшлася з молодим помічником головного придворного кухаря. Його до палацу влаштувала дальня родичка — батькова двоюрідна сестра, яка була камеристкою однієї з фрейлін королеви. Ще за життя принца, коли вони якось обідали удвох з Ауранією, подали десерт. Замість шеф-кухаря, який завжди сам виносив останню страву, щоб заразом поцікавитися, чи сподобався сьогодні обід, це зробив його асистент на ім'я Ідар. Виявилося, шеф-кухар необачно обпік руку. Королева ще тоді зауважила красу і статуру кухарчука, а після смерті чоловіка зробила його спочатку служником своїх улюблених собачок, а тоді доглядачем особистих покоїв. У молодого чоловіка виявилося досить розуму, щоб попервах не мішатися у політику, тому придворні крізь пальці дивилися на адюльтер царственої удови.

— Здається, я знаю, з чого мені слід починати у Ланоді, — сказав Нод і прокинувся.

Поснідавши, юнак розклав на дідовому столі у хронологічному порядку світлини та листівки з родинного архіву, привезеного з селища. На аркуші, який прилаштував поряд, він виписав дати та імена зображених на знімках людей. Для дивної листівки, де шкірився парубок з русявим чубом і звірятком на плечі, у цій хронології місця не знайшлося, тому її Нод поклав окремо на кутку столу. Це виглядало, наче ненадовго перервана робота з впорядкування родинних фотодокументів. Далі хлопець прочинив двері на балкон, аби створити враження, що залишив помешкання ненадовго. Для того ж навмисне не вимив посуд на кухні.

Зняв з подушки сліпучо-білу наволочку і поклав її на дно нового, придбаного у Кунстаді наплічника. Дістав із нижньої полиці у шафі своєї кімнати один з найзаповітніших та улюблених ним подарунків від діда. Це був трофейний речовий мішок, який