Читати книгу - "Кінець роману"

— Я дізнався від служниці, як добратися до кімнати місіс Майлз. Якби мене хтось зауважив, я б пояснив, що шукаю вбиральню. Ніхто мене не побачив. Щоденник лежав на столі. Видно, вона того дня й писала. Звичайно, місіс Майлз могла вести записи дуже обережно, та я з досвіду знаю, що такий документ завжди щось та й видасть. Люди придумують собі шифри, які можна швидко розгадати, сер. Або ж роблять пропуски, і можна легко здогадатися, які саме слова випущено.

Поки він говорив, я розпакував і розгорнув щоденника.

— Така вже людська натура, сер, — ствердив Паркіс. — Якщо ведеш щоденник, то хочеш зберегти щось на пам’ять. Бо інакше навіщо його вести?

— Ви його переглядали? — спитав я.

— Я визначив, сер, характер цього документа. Судячи з одного запису, вона не з обережних.

— Він не за цей рік, — зауважив я, — а за позаминулий.

На мить Паркіс оторопів.

— Мені пригодиться цей щоденник, — сказав я.

— Він і в справі пригодиться, сер… якщо не простити зради.

Сара вела записи у великій рахунковій книзі, знайоме чітке письмо перекреслювали червоні й сині лінійки. Вона писала не щодня, і я заспокоїв Паркіса:

— Тут є нотатки за кілька років.

— Припускаю, щось змусило її вийняти цей щоденник і почитати.

«Чи могло так статися, — подумав я, — що саме того дня Сара згадала мене, наш роман і від чогось занепокоїлася?»

— Я радий, що дістав цю річ, — сказав я. — Дуже радий. Знаєте, я гадаю, що на тому можна закрити наші рахунки.

— Сподіваюся, ви задоволені, сер.

— Цілком.

— Тоді попрошу вас ось так і написати містерові Савіджу. Він дістає скарги від клієнтів, а подяк ніхто не пише. Що більш задоволений клієнт, то більш йому хочеться все забути й викинути нас із голови. Що ж, не варто його за це засуджувати.

— Я напишу.

— А ще подякую за те, що ви були такі добрі до мого малого, сер. Трохи йому зашкодило, але я знаю, як воно є… З такими, як Ланс, важко вести лінію, коли йдеться про морозиво. Він виканючить ці ласощі, щойно словом їх згадаєш.

Мені страшенно кортіло взятися до читання, але Паркіс барився. Напевно, не дуже-то вірив, що я не забуду його й своєї обіцянки, тому хотів закарбуватися в моїй пам’яті очима вірного пса й жалюгідними вусами.

— Мені були дуже приємні наші службові стосунки, сер, якщо можна взагалі говорити про приємність у таких прикрих обставинах. Не завжди нам випадає працювати для справжніх джентльменів, хай навіть у них і титули. Мав я колись справу з пером Англії. Приносив йому звіти, а він лютував, ніби це я завинив. Таке ставлення знеохочує, сер. Що більше тобі вдасться, то радше клієнт хоче тебе спекатися.

Власне, я таки хотів спекатися Паркіса, а тепер від цих слів мені стало совісно. Не годиться підганяти його, щоб уже пішов.

— Ось я намірився був, сер, — сказав він, — подарувати вам на пам’ять таку собі дрібничку, але подумав, що ви її не приймете.

Як дивно, коли хтось прихильний до тебе! Хоч-не-хоч, а почуватимешся зобов’язаним. Отож я й збрехав Паркісові.

— Мені завжди були до вподоби наші розмови.

— А все почалося так невдало, сер. З моєї дурної помилки.

— Чи сказали ви про неї Лансові?

— Так, сер. Але не зразу, а за кілька днів, коли пощастило з кошиком на сміття. Такий успіх згладив прикрість.

Кинувши оком на сторінку щоденника й прочитавши: «Я така щаслива! Завтра повернеться М.», — я не зразу втямив, хто такий М.

Чудно й незвично подумати, що колись тебе кохала якась особа, що колись ця особа вважала день щасливим чи нещасливим залежно від того, чи був ти з нею, чи ні.

— Якби ви були не проти прийняти цю пам’ятку, сер…

— Звичайно, не проти, Паркісе.

— Маю тут цю штучку. Вона може і зацікавити, і придатися.

Він вийняв із кишені щось обгорнуте цигарковим папером, поклав на стіл і несміло підсунув до мене. Розгорнувши, я побачив дешеву попільничку з написом «Готель “Метрополь”, Брайтлінґсі».

— З нею пов’язана ціла історія, сер, — сказав він. — Чи пам’ятаєте справу Болтонів?

— Щось не можу пригадати.

— Ця справа наробила галасу, сер. Леді Болтон, її покоївка і мужчина. Усіх трьох разом застали. Попільничка стояла біля ліжка. З боку леді Болтон.

— Мабуть, ви зібрали невеличкий музей.

— Треба було б віддати її містерові Савіджу, бо він дуже вже зацікавився тою справою, але я радий, що не віддав. Мабуть, не один ваш приятель, поклавши сигарету на попільничку, поцікавиться, що це за напис, а у вас на те буде готова відповідь: справа Болтонів. Кожен захоче дізнатися її подробиці.

— Сенсаційна історія.

— Така натура людини, сер. Правда ж? Така її любов. Хоч сам я здивувався. Не сподівався, що їх троє і що готельний номер зовсім не великий і не розкішний. Я не захотів докладно розповісти цю історію своїй дружині, місіс Паркіс, тоді ще живій. Такі речі дуже прикро її вражали.

— Цінуватиму й берегтиму цю пам’ятку, — пообіцяв я.

— Якби ж вона вміла говорити, сер!

— Еге ж.

До такої глибокої думки навіть Паркіс не мав що додати. Останнє рукостискання (його долоня трохи липла: мабуть, брав сина за руку), і Паркіс пішов собі. Не належав він до людей, з якими сподіваєшся зустрітися ще раз. Нарешті я розгорнув Сариного щоденника. Спершу мав намір розпочати читання з того червневого дня, коли все скінчилося, виявити причину цього розриву, а тоді переглядати записи з інших днів, порівнювати з відповідними нотатками в моєму щоденнику й таким чином докладно з’ясувати, як дійшло до того, що її любов згасла. Я налаштувався трактувати ці записи як письмовий речовий доказ до справи — однієї із Паркісових справ, але не зміг здобутися на спокій, бо побачив у написаному зовсім не те, чого очікував. Так далеко завели мене ненависть, підозрілість і заздрість, що я сприймав Сарині слова як чиєсь — не її — признання в коханні. Я сподівався знайти безліч доказів її провини — хіба ж не зловив я її бозна-скільки разів на брехні? — і ось маю вичерпну відповідь буквами, яким я можу повірити, хоча не зміг повірити звукам. Спочатку я прочитав дві останні сторінки, а насамкінець перечитав їх, щоб упевнитись. Дивна річ — дізнатися й повірити, що тебе люблять, коли знаєш, що не маєш у собі нічого вартого чиєїсь любові, що тебе можуть любити тільки батьки і Бог.