Читати книгу - "Слідопит, або Суходільне море"

— Можна пальнути? — шепнув Джаспер, гарячкуючи від нетерпіння вступити в бій.

— Ні, ні, ще не час, хлопче! Адже їх тільки троє, і якщо добродій Кеп уміє користуватися тими пугачами, що в нього за поясом, то ми зможемо навіть дозволити їм зійти на берег і ще й заберемо назад свою пірогу.

— Але ж Мейбл?..

— Нема чого боятися за сержантову доньку. Ти ж кажеш, вона в дуплі дерева, вхід до якого ти розсудливо заплів ожиною. Коли ти після себе й справді так замів сліди, як запевняєш, то мила дівчина може там сидіти й місяць, насміхаючись собі над мінгами.

— Ніколи не можна бути певним... Я вже жалкую, що не підвів її ближче до нашого сховку.

— Навіщо, Прісна Водо? Щоб над її милою голівкою свистіли кулі, а серденько тріпотіло від жаху? Ні, ні, їй краще бути там, де вона тепер, бо там безпечніше.

— Ніколи не вгадаєш, де краще... Ми самі думали, що сидимо в безпеці за кущами, і все ж, як бачите, нас знайшли.

— І те жовтороте чортеня поплатилося за свою цікавість, а цих негідників чекає...

Та він не доказав, бо в цю мить пролунав постріл і мінг, що стернував, високо підскочив у пірозі й гепнув разом з веслом через борт у воду, а в одному місці над кущами по той бік річки піднявся й швидко розсіявся клубок диму.

— То Змій сичить! — вигукнув захоплено Слідопит.— В жодного делавара ще не билося в грудях таке віддане й мужнє серце! Ет, жаль, що він втрутився, але ж звідки йому було знати, що ми напоготові... Звідки йому було знати.

Щойно пірога зосталася без керманича, її підхопила течія і понесла прямо на поріг. Не в змозі будь-що вдіяти проти могутньої стихії обидва індіянини, залишившись напризволяще, в жахові тільки зирили довкола. На Чингачгукове щастя, увага ірокезів була прикована до їхніх двох товаришів, які опинилися в небезпеці, а то йому було б таки непереливки — чи й взагалі неможливо будь-як урятуватися від помсти ворогів. Але жоден з них і з місця не зрушив, хіба що де заховався й очей не зводив з двох небораків, що лишилися в пірозі. Ще не минуло, напевне, й стільки часу, як забрала наша розповідь, а пірогою вже стало крутити і жбурляти на всі боки серед валунів, й обидва шукачі пригод змушені були впасти долілиць на її дно — єдине, чим можна було зберегти рівновагу човна. Та й ця їхня природна хитрість, як незабаром з’ясувалося, була марна, бо легенька пірога, з силою вдарившись об скелю, перевернулася, й обидва воїни попадали у воду. Річка, проте, рідко коли буває глибока на порогах, окрім тих місць, де швидка течія повимивала ями, тому потопитися ірокези не могли, зате рушниці свої вони погубили й тепер змушені були всілякими способами — де вбрід, а де плавом — діставатися до свого берега. Пірогу ж викинуло на каміння посеред річки, де нею не могли поки що скористатися ні її законні власники, ні вороги.

— Тепер наша черга, Слідопите! — вигукнув Джаспер, коли ірокези вибрели на наймілкіше місце порога і показалися майже на весь зріст.— Я беру на себе того, що йде вище по течії, а ви беріть другого.

Юнак був такий схвильований усіма подіями, які відбувалися в нього на очах, що ще не докінчив говорити, як вистрілив, та намарне, бо обидва ірокези тільки підняли руки з презирства до стрільця. Слідопит не стріляв зовсім.

— Ні, Прісна Водо,— відповів він,— я не проливаю кров без потреби; моя куля добре загорнена в ремінець і загнана шомполом для більшої необхідності. Я ненавиджу мінгів, як і личить тому, хто давно в спілці з делаварами — їхніми заклятими й одвічними ворогами, але я не вистрелю в жодного з цих негідників, якщо не побачу в цьому доконечної потреби. Лише заради примхи я не вистрелю навіть в оленя. Тільки проживши довгі роки у пущі, переконуєшся у вірності цієї думки. Вистачить з нас допоки й одного забитого індіянина, тим більше, що, може, доведеться ще вводити в дію «оленебоя» на допомогу Змієві, котрий своїм безстрашним учинком дав цим скаженим дияволам знати, що він сидить у них під самим боком. Я не я, коли один з них уже не скрадається до нього — он дивись, берегом, пригинаючись, немов той хлопчак із нашої залоги, коли він хоче підстрелити вивірку з-за поваленого дерева.

Слідопит показав пальцем, і Джаспер своїм метким зором одразу помітив постать на тому березі. Один з молодих ірокезьких воїнів, палаючи, певне, бажанням відзначитися, непомітно покинув свій загін і пішов, скрадаючись, до шалини, у якій причаївся Чингачгук. Оскільки ж Великий Змій був обманутий зовнішньою байдужістю своїх ворогів, а крім того зайнятий, мабуть, ще якимись своїми приготуваннями, ворог уже сягнув такого місця, з якого добре бачив делавара. Він уже налаштував рушницю. Самого ж Чингачгука не було видко з західного берега. Справа в тому, що поріг був на вигині Освего і коліно річки зі східного боку утворювало такий великий закрут, що Чингачгук по прямій був дуже близько від своїх ворогів, хоча берегом відстань між ними була добрих кількасот футів, завдяки чому Слідопит з Джаспером перебували від делавара приблизно на однаковій відстані, що й ірокези. Ширина річки в цьому місці становила, може, трохи менше двохсот ярдів, і приблизно така була й віддаль від обох спостерігачів до ірокеза, котрий скрадався до Чингачгука.

— Змій десь там,— зауважив Слідопит, ні на мить не зводячи очей з молодого воїна.— Дивно, щоб він настільки втратив пильність, аби дозволити так близько підійти до себе цьому паскуді-мінгові з відверто кровопролитними замірами в душі.

— Гляньте! — перепинив його Джаспер.— Он прибило до каменя труп індіянина, що його встрелив делавар, і голова вся на поверхні.

— Може бути, хлопче, може бути! Людина, коли її покинув дух життя,— все одно, що гнила колода. Цей ірокез уже нікому не завдасть лиха, але он той дикун, що скрадається берегом, явно має намір зняти скальп з мого найкращого, найвірнішого друга...

Слідопит раптом обірвав мову, вмить звів свою рушницю, зброю незвичайної довжини й несхибної точності, і вистрілив.

Ірокез на тому боці саме прицілився, коли його наздогнав посланець «оленебоя». Щоправда, індіянин усе-таки