Читати книгу - "По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
**
Приблизно о п’ятій чую гуркіт скутера, що в’їжджає на парковку. Це аж ніяк не Верба, він раніше сьомої з моря ніколи не повертається. Виявляється, то внук Дятла.
Вся зовнішність Ніколаса містить у собі щось парадоксальне. Його поведінка, одяг, зачіска — відкритий маніфест гомосексуальної гордості (сьогодні на ньому яскраво-блакитна сорочка, не застебнуті верхні ґудзики демонструють світу медальйон з етнічним орнаментом на шиї, до того ж набивний малюнок тканини сорочки гармонійно повторює темний колір індиго черевиків). Але ясно, як день, що він ніколи не розмовляв із Дятлом про свою орієнтацію; не насмілюється, навіть коли дід заводить свою вічну платівку зі старим репертуаром масних жартів та алюзій.
З іншого боку, якось безглуздо, що Дятел і досі не зрозумів особливостей природи Ніколаса. А можливо, і зрозумів, ще й як, просто боїться, не знає, як поводитися. І саме тому висловлюється про меншини так зневажливо, наповнюючи свої слова жорстокістю і погрозами.
— Від отих виродків мене завжди вернуло! — заявляє щоразу, коли згадує у своїх заїжджених байках, як то інколи буває, якогось збоченця, голубого, гоміка, лесбійку, підора, мужолюба. — Я б їх за ноги підвішував і лупцював носаками по дупі, аж поки не посиніє!
Ніколас вітається із Дятлом, який розкладає пасьянс на брудному столі альтанки.
— Сідай, посидь трішки з дідусем, — чую, як каже Дятел. Але Ніколас заперечно хитає головою і залишається стояти. Ясно, що боїться забруднити лляні штани, якщо сяде.
— Піду привітаюся з бабусею, — відповідає і зникає в хаті. Не минуло й хвилини, як вискакує звідти, як корок із пляшки. Повернувся до альтанки, розмовляє з Дятлом: лицемірна патетика, з якою він вдає, що хвилюється за стан здоров’я хворої баби. Але теми для розмови дуже швидко вичерпуються.
— Ну, добре, я поїхав, — заявляє Ніколас.
Топчеться біля альтанки, вдає, ніби розстібає ремінець каски, дає час Дятлові полізти до кишені рукою і вийняти звідти банкноту.
Нарешті Ніколас напинає каску і газує з місця мопедом. Поглядає у дзеркальце, щоб поправити чуба, який виглядає з-під каски. Ще трохи — і врізався б у сливу.
**
Вейн аж нетямиться від злості:
— Усе доводиться робити мені, все мені, — приказує, — а мені ж іще й на роботу ходити треба!
Протягом певного часу справи з городом ішли непогано. Суперечки обмежувалися нечастими й незначними епізодами. На стіл подавалася вирощена городина, яку слід було нахвалювати з довгим муканням: мммммм!
— Ось я зараз візьму й заберу свій бак для води! Мені он наші оливкові дерева полити треба! Чому це я маю поливати їх крижаною водою зі свердловини? Щоб вони позасихали всі?
Якщо на Вейна нападають веселощі, то всі навколо мусять веселитися. Якщо він сумує, слід сумувати. Зась комусь сидіти з похмурим виглядом, коли йде «3х4», а особливо — жартувати, коли день у нього не заладився. Не знаю навіть, що там сталося з городом. Але щось таки трапилось, напевно, знову посварилися чи через правильну дозу протигрибкового засобу в розчині для поливу, чи через сорт моркви, який краще посадити на осінь.
— От і добре, що того йолопа обікрали! Так йому й треба, — каже Вейн. — Якщо ти — йолоп, то гроші повинні залишатися у хитріших. Природний відбір.
Важко второпати, як саме це може пов’язуватися з городом. Але отой безглуздий зв’язок наштовхує мене на одну думку, ще безглуздішу. Ось уже чимало часу ніхто не згадує про крадіжку. Дієґо носа не показує. Вже давненько його тут не було. І ось тобі, з’явився, поводиться дивно, каже, що збирається їхати звідси. Він так само, як і я, знав, що Дятел тримає гроші в шухляді, з якої видавав нам на гостинець, коли ми ще були малими. І знає добре, як влаштована хата; знає, що дружина в Дятла — паралізована і глуха. А коли Дієґо навідався сюди востаннє, був виряджений як репер ґанґста: всі шмотки фірмові, мобільний новий, золоті сережка й ланцюжок, iPod. Отоді Вейн і зрозумів. Навіть не сам Вейн, а глибоко захована у підсвідомості частка його розуму, про яку він навіть гадки не має. Саме тому виправдовує крадіжку і вихваляє злодіїв. Приблизно так само, як Дятел несподівано починає лаяти геїв і особливо завзято робить це (треба ж такий збіг!) у той день, коли до нього заїжджає Ніколас.
Але деякі аспекти не вкладаються мені в загальну картину. Бездоганність та спритність, з якою здійснено крадіжку, занадто професійні для такого, як Дієґо. До того ж він не настільки часто з нами буває, щоб досконало вивчити Дятлові звички, і не міг знати, що той вечорами бігає дивитися телевізор до бабці. Сказати по правді, ми й самі не знали.
— Нехай покличе отого свого гоміка-внучка, щоб полов йому город! Уявляєш собі його у рожевих мокасинах посеред ріллі? Може, знайде собі якого дебелого огірка...
Як тільки ми повечеряли, Верба хапає каску — і до дверей.
— Я пішов, — заявляє вже з порога, але всім байдуже.
Тільки за ним зачинилися двері, як мені прийшла смс-ка: «Можна подзвонити тобі на домашній?»
Моє серце тьохнуло як пташка, адже те повідомлення — від Сари. Вона мене шукає, я їй потрібен, моя золота мить!
«Of course![22]» — відповідаю, для певності пишу їй номер мого домашнього телефону, хоча він у неї і так є.
Через хвилину дзвонить телефон.
— Я відповім, — кажу, — це мене.
Зачиняю відсувні двері кухні і прокашлююся.
— Алло, це Сара. Можна Марчелло?
— Саро, це я.
— Ти змінив голос?
Сміємось обоє. Коли закохуєшся, то смієшся з усього, — думається мені. Отже, непогано, як для початку.
— Я хотіла запитати: ти вже зробив переклад вправи 36, що на сторінці 110? Там є одне слово, якого немає у словнику.
На інше я навіть не чекав; усе має початися з мертвих мов, а там — видно буде. Прошу її зачекати хвилинку, бо мені треба взяти зошит і підручник. Поки біжу сходами нагору, переконую себе, що врешті-решт вона капітулює. Зрозуміє нарешті, що я завжди поруч і готовий їй допомогти, ніколи не нарікаю, служу своїй коханій так само натхненно, як Джакомо да Лентіні[23] й уся Сицилійська школа, а для неї це ж бо має якесь значення. Інакше я нічого не зрозумів, помилився, як ще ніколи в житті.
Той факт, що вона ніби не знайшла якогось слова у словнику (дієслова, що є винятком із парадигми), зовсім не
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні», після закриття браузера.