Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Викрадач тіней 📚 - Українською

Читати книгу - "Викрадач тіней"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Викрадач тіней" автора Марк Леві. Жанр книги: 💙 Сучасна проза / 💛 Фентезі / 💙 Фантастика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 22 23 24 ... 44
Перейти на сторінку:
перш ніж поставити на підвіконня, носиком до вікна, щоб він міг дивитися, що діється надворі. А мені ще дорікала, що в мене надто буйна уява.

Коли ми приїхали додому, той славнозвісний чайник, названий Марселіною на згадку про стару родичку, з’явився на столі. На столі у вітальні чекав і великий яблучний пиріг, политий кленовим сиропом.

Мама засипала нас безліччю запитань про чергування, зміни й дозвілля. Говорячи про наше стажування в лікарні, вона жваво згадувала й свою роботу медсестрою. Мама, яка ніколи не говорила мені про свою роботу, повертаючись увечері, тепер розповідала силу-силенну курйозних випадків із часів роботи медсестрою, але зверталася вона лише до Софі.

За розмовою вона весь час допитувалася, як довго ми плануємо пробути.

Софі, яка нарешті зняла ногу з ноги й трохи розслабилася, прийшла мені на допомогу й відповіла на деякі з багатьох запитань.

Скориставшись із того, я схопив наші валізи, щоб занести на другий поверх.

Поки я вибирався сходами, мама гукнула мені, що приготувала гостьову кімнату для Софі й постелила нову постіль на моє ліжко. А тоді додала, що я, можливо, вже виріс з нього. Я всміхнувся, долаючи останні східці.

День видався погожий, мама запропонувала нам прогулятися, поки вона готуватиме вечерю. Я повів Софі показувати місто мого дитинства. Хоча що там показувати?

Ми йшли дорогою, якою я стільки разів бігав. Нічого не змінилося.

Пройшли повз платан, який я порізав складаним ножиком одного сумного дня. Подряпина затягнулася, залишивши всередині дерева напис, з якого я тоді був такий гордий: «Елізабет-поганка».

Софі попросила розповісти їй про моє дитинство. Своє вона провела в столиці. Мені не хотілося розповідати їй, що найбільшою суботньою розвагою були відвідини супермаркету. Коли вона спитала, що робив цілими днями, я запросив її до хлібної крамниці:

— Ходи, я тобі покажу.

За касою сиділа Люкова мати. Побачивши мене, вона вибігла з-за стійки й кинулася мене цілувати.

Так, я виріс, це було неминуче, та й уже час. У мене поганенький вигляд, можливо, через неохайно поголені щоки. Звісно, я схуднув.

Великі міста шкодять здоров’ю. Якщо студенти-медики хворітимуть, хто лікуватиме інших людей?

Люкова мати радісно запропонувала нам частуватися всіма тістечками, які нам до вподоби.

Вона на мить замовкла, щоб роздивитися Софі й по-змовницьки мені підморгнула. Мені поталанило, вона таки гарна.

Я спитав про Люка. Він саме спав нагорі; учні пекарів зайняті не менш, аніж студенти-медики. Вона попросила нас постерегти крамницю, поки вона піде його розбудити.

— Ти ж знаєш, як приймати покупців! — сказала вона підморгуючи.

— А що, власне, ми тут робимо? — запитала Софі.

Я вмостився за прилавком.

— Хочеш еклер з кавою?

Прийшов заспаний Люк. Певно, мати йому нічого не сказала, бо він вирячив очі, побачивши мене.

Можу присягнути, що він постарішав більше за мене. У Люка вигляд теж був такий собі, може, через замурзані борошном щоки.

Ми не бачилися відтоді, як я поїхав, і та довга відсутність давалася взнаки. Ми не знаходили потрібних слів, тієї фрази, яку годилося б сказати.

Між нами установилася дистанція, і хтось мав зробити перший крок, хоч обидва цього соромилися.

Я простягнув йому руку, він кинувся мене обіймати.

— Капоснику, і де ти був увесь цей час? Скільки хворих відправив на той світ, поки я випікав шоколадні пряники?

Люк зняв фартуха. Цього разу батько зможе впоратися й сам.

Ми вирушили на прогулянку разом із Софі й незчулися, як ноги самі привели нас туди, де зародилася наша дружба, де вона пізнала найкращі роки.

Спинившись перед ворітьми школи, ми мовчки дивилися на двір, де проводили перерви.

У затінку каштана я, як мені здалося, помітив тінь хлопчика, який невправно згрібав листя. Стара лавка стояла порожньою. Мені захотілося підійти до підсобки.

Тут я залишив своє дитинство. Каштани свідки, як я хотів його позбутися! Я загадував те саме бажання, коли бачив, як у серпні падають зорі.

Я хотів якнайшвидше вибратися зі свого завузького тіла, чому ж мені так бракує Іва й розмов із ним?

— І що ми тут тільки витворяли! — Люк намагався жартувати. — Пригадуєш наші витівки?

— Ну, таки не щодня, — відказав я.

— Не щодня, але все ж…

Софі кашлянула, не те щоб вона нудилася в нашій компанії, але її вабили останні промені сонця в садку.

Вона була певна, що знайде дорогу сама, треба ж лише йти весь час прямо? «До того ж я приєднаюся до твоєї мами», — сказала вона, йдучи.

Люк зачекав, поки вона піде й присвиснув.

— А ти часу не марнуєш, поганцю. Я б теж хотів учитися щось іще робити, — зітхнув він.

— Знаєш, медичний — зовсім не «Луна-парк».

— Робітниче життя теж. Зрештою ми обоє носимо на роботі білі халати. Це ще одна риса, яка нас єднає.

— Ти щасливий? — поцікавився я.

— Я працюю разом із батьком, не завжди це легко, але я вчуся ремесла. Я починаю заробляти на життя й бавлю сестричку, вона, до речі, підросла. Графік у пекарні щільний, але я не можу поскаржитися. Мені здається, що я таки щасливий.

«Утім пристрасть, яка колись горіла у твоїх очах, як мені здалося, згасла. Мені здалося, що ти ображаєшся, що я поїхав, а тебе покинув».

— Може, проведемо вечір разом? — запропонував я.

— Твоя мама не бачила тебе багато місяців, і куди ти подінеш свою подружку? У вас це давно?

— Не пригадую, — відповів я Люкові.

— Не пригадуєш, відколи ви кохаєтесь?

— Ми з Софі, — радше, закохані друзі, — пробурмотів я.

Насправді ж я був неспроможний пригадати, коли ми вперше поцілувалися. Вона поцілувала мене в губи, коли якось ввечері я зайшов прощатися після чергування. Треба запитати в Софі, чи вважає вона це нашим першим поцілунком.

Ще якось ми гуляли по парку, я пригостив її морозивом, і коли я знімав пальцем з її губи шматочок шоколаду, вона мене поцілувала. Можливо, тоді наша дружба звернула в інший бік. Невже так важливо, коли це сталося вперше?

— У вас це серйозно? — запитав Люк. — Я маю на увазі довготривалі стосунки, даруй, якщо це питання нескромне., — вибачився він одразу.

— З нашими клятими чергуваннями, — відказав я, — нам рідко коли вдається провести разом бодай два вечори на тиждень.

— Можливо, але з вашими клятими чергуваннями вона все ж знайшла час присвятити тобі цілі вихідні, та ще й приїхати до цього Богом забутого місця. Це про щось свідчить. Вона заслуговує на більше, ніж сидіти з твоєю мамою, поки ти балакаєш зі старим друзякою. Мені теж хотілося б мати когось

1 ... 22 23 24 ... 44
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Викрадач тіней», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Викрадач тіней"