Читати книгу - "Чорний принц, Айріс Мердок"

— Бредлі, ми з Рейчел навідалися до міста пообідати й зараз неподалік від вас. Хотіли дізнатися, чи не погодитеся приєднатися до нас. Люба, ти хочеш поговорити з Бредлі?

Тепер пролунав голос Рейчел:

— Бредлі, любий, ми обидва почуваємося…

— Прісцилла щойно проковтнула всі свої снодійні пігулки, — перервав її я.

— Що? Хто?

— Прісцилла. Моя сестра щойно з’їла цілу пляшечку снодійного… Я… до шпиталю…

— Що ви кажете, Бредлі? Не чую. Бредлі, не кладіть слухавки, ми…

— Прісцилла проковтнула своє снодійне… Вибачте, я мушу зателефонувати… лікаря… пробачте, прошу…

Я гупнув слухавкою, потім іще раз її підняв, знову почув голос Рейчел, яка цікавилася: «…Ми можемо чимось допомогти?» — і кинув. Побіг до спальні, бігцем повернувся назад, підняв слухавку, поклав на місце, кинувся витягати з полиці телефонні книжки — вони «жили» в мене в переобладнаному комоді з червоного дерева. Довідники розсипалися всією підлогою. У двері подзвонили.

Я побіг до дверей і розчахнув їх. Це був Френсіс Марло.

— Слава Богу, ви прийшли, — сказав я, — моя сестра щойно проковтнула повну пляшечку снодійних пігулок.

— Де пляшечка? — перепитав Френсіс. — Скільки їх було?

— Господи, звідки мені знати… пляшечка… о Боже, хвилину тому я тримав її в руках… Ісусе, куди ж вона…

— Коли вона їх випила?

— Щойно.

— Ви зателефонували до лікарні?

— Ні, я…

— Де вона?

— Там, усередині.

— Знайдіть пляшечку й телефонуйте до Міддлсекського шпиталю. Хай вас з’єднають із відділенням нещасних випадків.

— О Господи, де ж ця клята пляшечка… я тримав її в руках… — У двері знову подзвонили. Я відчинив. За дверима стояли Арнольд, Рейчел і Джуліан. Усі вони були чепурні й ошатно вбрані, а Джуліан у якійсь квітчастій сукеночці походила на дванадцятирічну. Вони скидалися на родину, що рекламує кукурудзяні пластівці чи страхування, хіба що в Рейчел під оком хизувався синець.

— Бредлі, можна ми…

— Допоможіть мені знайти пляшечку, я мав пляшечку від ліків, які вона проковтнула, куди ж я її запхав…

Зі спальні почувся крик. Френсіс гукнув:

— Бредлі, можете?..

— Давайте я, — запропонувала Рейчел і рушила до кімнати.

— Що ви там казали про пляшечку? — перепитав Арнольд.

— Не можу прочитати бісів телефонний номер. Можете мені продиктувати?

— Я завжди казав, що вам потрібні окуляри.

Рейчел вибігла зі спальні й кинулася в кухню. Я чув, як Прісциллин голос повторює: «Дайте мені спокій, дайте мені спокій».

— Арнольде, ви можете зателефонувати до шпиталю, а я пошукаю… я, мабуть, запхав її до…

Я побіг до вітальні й здивувався, побачивши там дівчинку. Складалося враження свіжовипраної сукні та свіжовмитої дівчинки, що завітала в гості. Вона роздивлялася невеличкі бронзові фігурки в лакованій заскленій шафці, але тепер відволіклася й дивилася на мене з увічливою цікавістю, поки я нишпорив між подушками.

— Бредлі, що ви шукаєте?

— Пляшечку. Снодійні пігулки. Подивитися які.

Арнольд розмовляв по телефону.

Френсіс покликав мене зі спальні. Я побіг туди. Рейчел витирала шваброю підлогу. Тхнуло якоюсь гидотою. Прісцилла сиділа на краю ліжка та хлюпала носом. Її нижня спідниця з рожевими маргаритками задерлася аж до пояса, у стегна вп’ялися вузькі шовкові панталони, а під ними спучилася поцяткована пігментними плямами плоть.

Френсіс заговорив збудженою скоромовкою:

— Її знудило… я точно не знаю… це допоможе… але промивання шлунка…

— Це вона? — поцікавилася Джуліан, просовуючи руку до кімнати й залишаючись у коридорі.

Френсіс узяв пляшечку.

— А це… це не…

— Швидка вже їде, — крикнув Арнольд.

— Вона не могла собі цим надто зашкодити. Довелося б з’їсти їх цілу купу. Насправді від них тільки нудить, тому і…

— Прісцилло, припини плакати. Усе буде гаразд.

— Дайте мені спокій!

— Потрібно накрити її чимось теплим, — зауважив Френсіс.

— Дайте мені спокій, ненавиджу вас усіх.

— Вона сама не своя, — вибачився я.

— Варто нормально вкласти її в ліжко та трохи закутати, — додав Марло.

— Заварю чаю, — запропонувала Рейчел.

Вони пішли, і двері зачинилися. Я знову спробував відгорнути ковдру, але на ній сиділа Прісцилла. Раптом вона підскочила, грубо смикнула ковдру й упала на ліжко, а там розлючено натягнула ковдру на себе, укрившись із головою. Я чув, як вона бурмоче під тканиною: «Сором, Боже, який сором… Виставив мене на посміховисько перед усіма цими людьми… я хочу померти, хочу померти…» — І знову зарюмсала.

Я сів поряд із сестрою на ліжко й подивився на годинника. Було вже по дванадцятій. Ніхто не здогадався розсунути завіси, тож у кімнаті досі панували сутінки. Смерділо жахливо. Я погладив скупчення ковдр. Виднілося лише трохи волосся: брудна сива смужка біля коренів золотистих пасом. Вони мали сухий і ламкий вигляд і більше скидалися на синтетичні волокна, ніж на людське волосся. Я відчув огиду, безпомічний жаль і як підкрадається нудота. Якийсь час я так сидів і погладжував її, безрезультатно й незграбно, як дитина, що намагається погладити тварину. Навіть не розумів, якої частини тіла торкаюся. Мені спало на думку, що варто рішуче скинути ковдру й узяти сестру за руку, але, коли я потягнув, Прісцилла заховалася глибше, так що зникло навіть волосся.

— Приїхала швидка, — гукнула Рейчел.

Я сказав Френсісові:

— Можете з ними все владнати? — І повернувся через передпокій, повз Марло, який балакав із санітарами, до вітальні.

Джуліан, схожа на одну з моїх порцелянових статуеток, знову була на своїй варті біля заскленої шафки. У кріслі розляглася Рейчел і якось дивно всміхалася.

— З нею все буде гаразд? — поцікавилася жінка.

— Так.

— Бредлі, я подумала, що могла б купити це у вас, — озвалася Джуліан.

— Що?

— Цю крихітну штучку. Я подумала, що можна її купити. Продасте мені її?

— Джуліан, не набридай, — застерегла її мати.

Дівчина тримала на долоні одну з китайських бронзових фігурок, якою я володів ще за царя Гороха. Це був водяний буйвіл із похиленою головою й вишуканими зморшками на шиї, який тримав на спині шляхетну пані, витончену та привабливу, у сукні з безліччю складок і з високо зачесаним волоссям.

— Я подумала, що…

— Джуліан, ти не можеш просити людей продавати їхні речі, — перервала Рейчел.

— Візьми собі, бери, — дозволив я.

— Бредлі, ви не мусите дозволяти їй…

— Ні, я куплю її…

— Звісно, не купиш! Залиш її собі. — Я сів. — Де Арнольд?

— О, дякую! Чому тут лежить лист, адресований таткові, і один — для мене? Можна, я його візьму?

— Так-так. Де Арнольд?

— Він пішов до шинку, — повідомила Рейчел, усміхаючись іще ширше.

— Вона вирішила, що це не дуже вдалий час, — додала Джуліан.

— Хто вирішив?

— Він пішов до шинку з Крістіан.

— З КРІСТІАН?

— Приїхала ваша колишня дружина, — сказала Рейчел, вишкірившись. — Арнольд пояснив їй, що ваша сестра