Читати книгу - "Остерігайтеся котів"

Ми зупинилися. Дівчата вже далеко. Софі дивиться на мене з легкою посмішкою:

— То це через нього ти захотіла бігати?

— Так. Допоможи мені, я хочу здивувати його.

— Не гай часу, відразу вчися літати, тому що, навіть не будучи спеціалістом, можу сказати, що ти не створена для бігу на довгі дистанції.

Я зітхаю і знизую плечима.

— Знаю.

Ми ледь пробігли чотириста метрів, а вже облилися потом. У мене болять ноги, а Софі перекосило, тому що вона перенапружилася. Ми зараз знову розсміємося.

— А в тебе з Патрісом? Уже кілька тижнів ти нічого мені не розповідаєш.

Софі дивиться на сонце й заплющує очі. І на одному диханні відповідає:

— Він відпочиває разом із дружиною, і, думаю, варто припинити вірити його обіцянкам. Зрештою, наша пара — це всього лише фікція. Для мене він — надія, тоді як я для нього — ще одна коханка.

Не знаю, чи це крапелька поту, чи сльоза затаїлася в кутику її ока. Я запитую:

— Що ти робитимеш?

Софі дивиться на мене.

— Намагатимуся стати вільною.

Вона зітхає та веде далі:

— Хороша спроба відволікти мене, але зараз не моя черга розповідати. Моя історія завершується, тоді як твоя розпочинається. Знаєш, Жулі, у мене було більше чоловіків, ніж у тебе. І я довірю тобі таємницю, яку ніколи нікому не розповідала і яку мені самій важко прийняти. Усі ці кохання, історії нічого мене не навчили. Вони лише позбавили мене ілюзій і наївності, з якою ми всі поринаємо в наші перші стосунки. Я дуже тебе люблю. Коли ми познайомилися, я навіть вважала тебе дивакуватою з твоїми принципами, тоді як сама не пропускала жодної нагоди. Єдиний хлопець, з яким я тебе бачила, — це Дідьє, і я досі не розумію, як така розумна дівчина, як ти, могла зустрічатися з таким кретином. Але ти щиросердно вірила йому. Може, у цьому таємниця щастя. Сьогодні ти розповідаєш про цього Ріка, як я ніколи не змогла б говорити про жодного з моїх чоловіків. Існує багато незрозумілих речей, але одне я точно знаю. Справжнє диво — це не життя. Воно вирує повсюди. Справжнє диво, Жулі,— це кохання.

23

Неділя настала надто швидко. Я більше не бачила Ріка і була настільки ж сумна, як і сердита. Сердита через те, що він знову пішов бігати зі ще більшим наплічником, і мені цікаво, що ж він таке робить. Але незважаючи на всі сумніви, мені його не бракує. Проте я не хочу більше вплутуватися в чортові махінації, щоб отримати те, що доля чи він сам від мене ховає. Боюся, щоб не спрацював знову закон підлості.

Мадам Бержеро призначила мені зустріч о пів на сьому в пекарні. Вона сказала постукати в ті двері, що з боку сусіднього будинку. На тротуарі, залитому променями вранішнього сонця, Мохамед уже розставляв ящики з овочами.

— Добридень, Жулі, що вас змусило так рано встати?

— Добридень, Мохамеде. Я працюватиму в пекарні. Цього ранку в мене щось на кшталт випробування.

Він завжди такий стриманий, а цього разу насуплює брови:

— Що вам побажати? Успіху?

— Сподіваюся, що мені все вдасться.

— Ну, то ж успіху! І не лякайтеся Франсуази. Насправді вона привітна.

Франсуаза? Мохамед називає мадам Бержеро на ім'я? Я навіть не знала, що воно в неї є. Дивно, вони весь час сваряться, як керівники двох конкурентних підприємств, а він її називає на ім'я…

Мені вже слід іти, і я не можу продовжити розмову. Я щаслива, що змогла обмінятися кількома словами з Мохамедом, мене це підбадьорило. Стукаючи в затильні двері, відчуваю, наче тисячі метеликів ворушаться в мене в животі. Мадам Бержеро відчиняє мені.

— Чудово, ти пунктуальна. Заходь і добре витри ноги, я представлю тебе всім, але дуже швидко.

П'ятеро чоловіків працюють і гучно розмовляють, намагаючись перекричати шум вентилятора від великої печі. Запах свіжого хліба шириться по всіх закутках, змішується з ароматом круасанів, булочок, шоколаду й навіть полуниць. Лише дихаючи цими пахощами, я набрала зо три кілограми.

Мадам Бержеро пояснює:

— Це пекарня. Жюльєн головний. Тут випікається весь хліб і здоба. Ніколи не стій у проході. Якщо чогось бракує в магазині, проси Жюльєна й більше нікого.

Я ледь устигаю привітатися, як вона веде мене вглиб, до іншого приміщення:

— Тут робоча зона, це не те саме, що пекарня. Дені з двома помічниками виготовляє всі кондитерські вироби. Тут головний Дені.

Я навіть не знала, що існує відмінність. Пекарня і робоча зона. Я намагаюся запам'ятати нову інформацію, якою вона мене, в прямому сенсі цього слова, атакує. Таке враження, що мені дванадцять років і це екскурсія з учителем.

— Ходімо до крамниці, продовжимо там. Тобі пощастило: сьогодні в нас небагато клієнтів, але зазвичай у неділю зранку ніде яблуку впасти.

Ми проходимо повз широку тістомісилку, яка видає дивні звуки. Один із працівників перевіряє температуру тіста. Він дивиться на мене. Пахне дріжджами й борошном.

Перетинаючи маленьку кухню, мадам Бержеро питає:

— У тебе є халат?

Я заперечливо хитаю головою.

— Я й не сумнівалася, даю тобі той, що я носила, коли була молодшою. Ти худіша, ніж я була, але на цей ранок зійде. До того ж мені приємно, що саме ти його носитимеш.

Навіть не було часу, щоб подякувати, вона знову зайшла в крамницю.

— Потрібно буде зв'язати волосся, так буде охайніше. Щойно прийде Ванесса, допоможеш усе розставити по місцях. Перевага в тому, що ти вже знаєш асортимент. Потрібно все робити швидко, ми відчиняємося о сьомій. Сьогодні зранку ти лише подаєш, я займуся касою. Я довіряю тобі, але знаю: навіть якщо робота здається легкою по той бік прилавка, то для початківця все відбувається так швидко, що він може заплутатися в підрахунках і решті.

Вона дивиться на мене:

— Усе зрозуміло?

— Думаю, що так.

Насправді зовсім ні. Боюся зробити дурницю, звернутися не до того, не зрозуміти, що хочуть клієнти. Караул!

Прийшла Ванесса. Зрозуміло, що їй і на думку не спадає мені допомагати. Вона навіть на мене не дивиться, говорить, як старша, і